Працевлаштування людей з інвалідністю в Україні: чи є ознаки дискримінації?

Сумно визнавати, але сьогодні для людей з інвалідністю в Україні склалася досить складна ситуація на ринку праці. Статистика невтішна: серед 2 062 259 людей з інвалідністю працездатного віку, кількість непрацевлаштованих сягає 73,8%. Це означає, що більше двох мільйонів українських громадян мають перешкоди на шляху до працевлаштування, а отже і до забезпечення належного рівня життя. Тим часом, в Європі рівень зайнятості громадян з інвалідністю сягає майже 40%.

Угода про асоціацію зобов’язує Україну врегулювати цю ситуацію на ринку праці відповідно до європейських стандартів. Так, ще у 2015 році Кабміном було затверджено план імплементації Директиви Ради 2000/78/ЄС про встановлення загальної системи рівного відношення у сфері зайнятості та професійної діяльності. Цей документ передбачає забезпечення захисту осіб від дискримінації, в тому числі й на основі інвалідності. Варто визнати – сьогодні Україна потребує ухвалення нових дієвих законів у сфері зайнятості, а також суворого нагляду за їх виконанням.

Відповідно до Конвенції про права осіб з інвалідністю, «дискримінація за ознакою інвалідності» означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні.

В свою чергу, у плані імплементації Директиви Ради 2000/78/ЄС зазначається, що Конституцією України, Кодексом законів про працю України, законодавством у сфері освіти і зайнятості мають надаватися можливості всім особам на основі рівності без якої-небудь дискримінації розвивати і застосовувати свої здібності до праці у власних інтересах і відповідно до своїх прагнень, виходячи з потреб суспільства. Станом на 2017 рік заходи по виконанню плану імплементації знаходяться в стані реалізації.

Юридично українським законодавством гарантується право особи оскаржити дискримінацію до державних органів влади та органів самоврядування. Однак, фактично ситуація зовсім інша, оскільки порушники все одно не зможуть бути покарані – Кодекс про адміністративні правопорушення не передбачає адміністративної відповідальності за дискримінацію. Таким чином, не існує такого адміністративного правопорушення як порушення рівноправності громадян, дискримінація тощо.

В Україні судові справи, що виникають із трудових відносин, розглядаються в порядку цивільного судочинства. Однак, юридична система працює таким чином, що довести в суді наявність дискримінації по відношенню до людей з інвалідністю дуже важко. Так, з 01.01.2015 року до 01.09.2017 року в Єдиному державному реєстрі судових рішень надзвичайно мало справ за позовами осіб з інвалідністю у спорах, що виникають із трудових правовідносин і які б містили аналіз щодо наявності дискримінації. За 2016 рік в реєстрі доступно лише сім таких рішень у першій інстанції, за 2015 рік – п’ять, за 2017 рік – одне рішення. З них усіх повністю задоволені рішення лише за трьома позовами.

Більш доступним механізмом захисту від порушень законодавства про засади запобігання та протидії дискримінації є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Однак, за 2014 рік до Уповноваженого зафіксовано лише 46 звернень з приводу рівності прав і свобод незалежно від наявності інвалідності, а з 01.01.2015 року по 30.11.2015 року – лише 18 звернень.

З усього вище сказаного робимо висновок, що українській владі варто докласти додаткових зусиль, щоб подолати дискримінацію людей з інвалідністю на ринку праці. Несправедливість по відношенню до понад двох мільйонів громадян, які мають інвалідність, має бути подолана за допомогою нового пакету якісних законів та механізму контролю за їх виконанням.

Cтаття була підготовлена за сприяння Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках проекту «Громадська синергія» під егідою Української сторони Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС. Зміст цієї статті є виключною відповідальністю ГПО «Права людини» і не обов’язково відображає точку зору Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження».