Prostir Talks: громадські мережування та партнерства – коли це працює?

Громадський Простір

Яким є успішний досвід партнерств – з українськими та закордонними ГО? Мережування та партнерства: чому вони не спрацьовують, або якщо спрацьовують, то недостатньо ефективно? Як маємо перейти від конкуренції до співпраці? Про ці та інші актуальні питання довкола мережувань та коаліцій ми поспілкувалися під час Prostir Talks, який цього разу відбувся в Одесі.

З численними представниками та представницями громадянського сектору з різних куточків України команда Громадського Простору зустрілася на IV міжнародному форумі «Від ідеї до успіху. Місцеві ініціативи змінюють життя українських громад», організованому Спілкою «Громадські ініціативи України». Жваво, подекуди бурхливо, щиро, серйозно, і, водночас, неформально ми підняли досі гострі та важливі теми для нашого сектору. Пропонуємо до Вашої уваги основні тези нашої бесіди, які, сподіваємось, у чомусь допоможуть Вам зробити нові висновки та навіть корисний аналіз власного досвіду. 

“Опитування Форуму НДО показало, що ГО намагаються виконувати проекти самостійно (67% опитаних), і лише 34% опитаних реалізовували проекти у коаліції або співпраці з іншими НУО. Загалом, мало організацій схильні до коаліцій – самі ГО зазначають, що це, зокрема, пов’язано із боротьбою за увагу донорів. Це одна точка зору. Разом із тим, доводилося чути ще таку думку: «Для кожного активіста – своя мережа», – мається на увазі те, що дуже багато мереж насправді засновуються під певний грант і коли проект завершується, ці утворення стають нежиттєздатними. Отже, мережування: коли це працює? Цікаво почути конкретні приклади та думки з цього приводу”, – розпочала модераторка Prostir Talks Любов Єремічева, журналістка Громадського Простору. 

Галина Волощук, «Український молодіжний прорив» (м. Дрогобич), розповідає: “Одразу ж хотіла б навести приклад співпраці, що був дуже ефективним. У нас є організація “БерегТи”, яка займається збереженням і реставрацією історичних пам’яток. У нас в Дрогобичі була така доволі велика проблема з вивісками, а саме з банерами, що висять на стінах – за цю рекламу не платяться кошти у бюджет міста. Ми почали співпрацю із цією ініціативою, адже вони гарно фотографують, мають широку аудиторію, яка їх знає і підтримує. Вони поширили цю інформацію, ми їм допомогли – разом лобіювали їхню ініціативу. Разом  добилися того, що зараз усі, хто хоче поширити якусь рекламу, десь її розмістити, має це узгодити. У нас на сайті можна подивитися чи законна та чи інша реклама, чи ні.  Таким чином, це був  один з кейсів, який ми втілили разом з іншою ініціативою”.

“Я думаю, що є два варіанти, – вважає Павло Пущенко, ГО Освітній центр “Ініціатива” (м.Чернігів). – Перше – це швидке коаліцювання задля вирішення якоїсь проблематики. Інше – це коли є стратегічне бачення, організації об’єднуються на велику перспективу задля вирішення якогось глобального питання. Прикладів, коли ми кажемо про швидкі об’єднання і швидкі перемоги, можна наводити дуже багато. А ось навести приклади успішних довгострокових кампаній під якісь ціннісні речі – набагато важче”.

“Моя організація – медійна, це трошки інша “тусівка”… Я все далі відхожу від ідеалістичних поглядів на громадянське суспільство, і розцінюю більше прагматично, в сенсі, що це більше співпраця, – зауважує Віталій Мороз, «Інтерньюз-Україна». – Я думаю, що паралельно до цього є конкуренція – за кошти, ідеї, за якість надання послуг. Співпраця –  є в основі. Наприклад, зараз медійні громадські організації частково розділилися, тобто є ті, хто підтримує НСЖУ, і ті хто не підтримує. Паралельно з цим, це не залишається на рівні персональних зв’язків, тобто комунікацій. Ми розуміємо, що це одне середовище, яке має вирішувати спільні задачі.

Наприклад, зараз ми захищаємо свободу Інтернету, це категорія цифрових прав. У громадському секторі, правда, мало хто про це задумується, але ті, хто по іншу сторону барикад – все одно підписують наші звернення, приходять на робочі зустрічі, тому що ми маємо стратегічні цілі. Я би тому в цей дискурс вніс би також питання ринкові, питання конкуренції, тому що конкуренція є і в громадському секторі”.

Любов Єремічева: “Давайте розвивати думку про те, коли і чому спрацьовують мережі. Вже звучала думка, що вони спрацьовують на короткострокові цілі, або коли є спільна точка прикладання наших зусиль. Коли все таки працюють мережі та коаліції?”

“Наша організація є в багатьох мережах, деякі з них інституалізувалися і стали всеукраїнськими організаціями, тобто є досвід співпраці, – ділиться Сергій Аверков, Агентство економічного розвитку (м. Вознесенськ), –  Я би тут підтримав попереднього спікера, що насправді мало говориться про конкуренцію в нашому секторі, а вона є. Коаліції в багатьох випадках працюють, коли організації розуміють, що через мережування вони підвищують свою конкурентоздатність на різних ринках. Тобто через мережі, коаліції вони мають ширший доступ до ресурсів, аудиторії, досвіду, інтелектуальних ресурсів. І там, де є це розуміння, це спрацьовує.

Те, що я бачив з власного досвіду, – дуже важлива наявність лідера в коаліції або в мережі. Інколи транслюються ідеї, що, все ж таки, це мають бути горизонтальні зв’язки і система неформального прийняття рішень. Але із власного досвіду – важко досягти горизонтальних зв’язків, щоб мережа існувала і виконувала свої функції. Має бути досить високий пілотаж менеджменту, процедурних речей, культура і цінності на такому високому рівні, щоб ця мережа існувала в горизонтальному вигляді”.

“Я бачив мережі, які вижили і працюють більше 5 років, перейшли на нові лінії – там був лідер, який забезпечив, як мінімум, комунікацію, перші кроки до організаційного розвитку, –  продовжує думку Сергій Аверков.

Не треба забувати, що мережа – це самостійний організм, який повинен розвиватися з точки зору організаційного розвитку. Там, де вкладаються зусилля, ресурси в цей розвиток, там є ефект, і де є лідер та оцінка. Ці речі є наразі ключовими – ми можемо виходити на нові рівні мережування, але потрібно спочатку отримати ці життєздатні коаліції, мережі, а їх зараз можна на пальцях порахувати”. 

“Ми в організації проводили оцінку того, який досвід є більш ефективним, – розповідає Світлана Ткаченко, «Точка доступу» (м. Краматорськ). – Якщо говорити про короткострокові цілі, тоді спрацьовує те, де партнерство побудовано прозоро, є розподіл обов’язків, є лідер, який відповідає і веде до результату, і всі члени коаліції розуміють, до чого вони йдуть і задля чого вони об’єдналися. Коли мова йде про більш довгострокове партнерство, то дуже велику роль відіграють цінності – це має бути об’єднання на спільних цінностях, тоді воно життєздатне, тоді воно працює”.

Любов Єремічева:”Можливо, хтось знає таке об’єднання, яке працює на цінностях і вже функціонує багато років?”

Світлана Ткаченко: “Знаю принаймні дві такі мережі. Одна – Мережа хабів України, друга Спілка Громадські Ініціативи України, яка працює вже 10 років”.

“Я також, як і Світлана, знаю такі моменти, коли швидкі об’єднання заради якоїсь певної цілі спрацьовували – таких згадати можна багато, – підтверджує Олександра Целіщева, Спілка Громадські Ініціативи України. – Коли ти не ставиш перед собою індикаторів, дуже чітких показників, не йдеш до них, відстежуючи прогрес кожен місяць, але ти маєш все разом рік-два, і в який момент це десять. Можна подивитися ретроспективно – спочатку була мережа, потім Спілка  – це, скоріше, про цінності, це про речі, які не легко вимірюються і навіть їх не так легко спіймати, назвати.

Мені здається, що ми говоримо про якісь високі речі, про те, що ми хочемо змінити і дуже важливо, щоб всі вірили у те, що це можна робити і змінювати. Але також важливо якраз довіра  і стосунки всередині мережі на якомусь рівні, коли ти допускаєш до себе дуже близько інші організації, не боїшся цієї конкуренції, відверто говориш про свої плани, цілі, побоювання, помилки і так далі”.

“Я вважаю, що моє місто є невеликим, є доволі небагато організацій, проте деякі між собою не знають, чим займається та чи інша організація, – доповнює Галина Волощук із Дрогобича. – Яка мова може йти про те, що хтось знає, у кого які цінності. Тому у нас сформувався один із методів, інструментів дізнатися один про одного більше – Фестиваль громадських організацій. Цього року був проведений вперше. Це хороший інструмент того, як можна дізнатися один про одного”.

“Мені здається, що життєздатність – це коли конкретна організація, наприклад, щось робить краще, інша партнерська організація робить в тому самому напрямку, але своє щось класне і вони між собою не конкурують, – вважає Павло Бєлоусов, Інтерньюз-Україна. – Це спільно працює на якусь тему, високе завдання, тому що все одно конкуренція існує. Якщо хтось класно готує борщ, а хтось компот – вони один одному не заважають, а разом виходить непоганий обід, умовно кажучи”.

“Ми робили настільну гру, пов’язану з історією міста Маріуполь, – говорить Світлана Арабаджи, Наукове студентське історико-археологічне товариство» (м. Маріуполь). – Для нас було важливо зробити щось, що допомогло б маріупольцям зібратися разом, в якийсь цікавий спосіб дізнаватися про історію міста. Ми прагнули просто почути думку городян про те, які події для них важливі, щоб вони запропонували якусь назву гри, долучилися до її створення. Ми проходили різними каналами до громади, я не можу сказати, що я на сто відсотків задоволена тим, як ми співпрацювали, але вихід на аудиторію і співпраця були. Зверталися і через соціальні мережі, і через телебачення, налагоджували співпрацю з бібліотеками і школами. Вдалося нам не на 100%, але ми побачили, що для людей є важливим”. 

“На мою думку, мережування і партнерство – це культура відносин, яка існує між громадськими організаціями, ГО та органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, – вважає Світлана Михолат, БО «Свята Ольга» (м. Гола Пристань). – Будь-яка ініціатива не може бути успішною без такої співпраці, підтримки. 

Ми на сьогодні є членами Всеукраїнської коаліції з питань репродуктивного здоров’я та планування сім’ї, Асоціації освіти для дорослих, а також наш кіноклуб з прав людини є в мережі Всеукраїнських кіноклубів з прав людини Docudays UA. Така співпраця на сьогодні –  новий погляд. Кожен раз, коли ми зустрічаємося – це унікальна можливість поділитися досвідом, почути, хто і як працює, принести це в свою громаду, зробити щось краще. Я можу привести декілька прикладів, наскільки це ефективно, якісно спрацьовує, тому що дійсно тут є опертя на  цінності – довіра, відкритість, об’єднання зусиль, ресурсів, професіоналізму кожного. Але тут абсолютно немає бути ніякого бізнесу – це виключено”.

“Працюючи у Всеукраїнській коаліції, ми набули такого досвіду, як адвокатування, лобіювання, впливу на прийняття рішень на місцевому рівні, – ділиться досвідом Світлана Михолат.  Якщо є така співпраця, то нам дійсно йдуть на зустріч і є результати”.

Любов Єремічева: “А чи є у когось із пристуніх досвід співпраці, можливо, з міжнародними організаціями – цікавий, плідний, довготривалий?”

“Як на мене, партнерська співпраця з міжнародними організаціями – це є вихід із зони комфорту, але водночас це і привносить щось нове у твою діяльність. Це завжди шанс на щось нове, – говорить Алла Прунь, виконавча директорка ІАЦ “Громадський Простір”. - Я можу сказати, що не лише ми тут задаємося думкою, що ж входить в ту формулу клею, що тримає, гуртує громадські організації робити спільні справи, мережуватися, партнеритися. Згадую цікавий момент з минулорічної спільної ініціативи з польськими колегами – навчальний візит білоруських ГО до України. На зустрічах з нашими активістами мережевих проектів гостей з-поміж іншого завжди цікавило питання, як вони об’єднуються в коаліції, оці моменти етики, культури партнерства, певні стратегії, просили навіть одразу надіслати на електронну пошту щось допоміжне, як прописані принципи, етичні засади”.

“Наразі  у партнерстві з Проектом ЄС для розвитку громадянського суспільства ми перезапускаємо свою платформу «Європейський Простір», яка поширюватиме знання, можливості та найкращі практики серед громадських організацій, – повідомила Алла Прунь. – Для неї готували нещодавно огляд дослідження «Погляд Брюсселя на співпрацю з українськими громадськими організаціями». Там одна із найважливіших рекомендацій для українських ГО – аби вони працювали на узгоджену позицію, були більш консолідовані, щоб перш, ніж вони щось адвокатували на рівень ЄС, досягнули спільної позиції в себе.  Бо врешті це затримує прогрес усієї спільної роботи. Тобто, запит на культуру партнерства є всюди. Наша внутрішня консолідація є запорукою того, що ми будемо сильнішими на міжнародному рівні”.

“Власне, сама мережа Громадські Ініціативи була заснована, в тому числі, через існування польського проекту, з яким працювало декілька організацій, які потім не захотіли розлучатися, – додає Олександра Целіщева. – Так історично склалося, що ми багато працюємо з польським організаціями. Можемо вчитися тому, як у них будуються стосунки всередині, як вони виходять назовні, для чого вони існують. У них дуже схожі цінності і підходи”.

“Маю приклади двох міжнародних коаліцій, в яких ми працювали і продовжуємо працювати, – говорить Сергій Аверков із Вознесенська.-  Один з них успішний, а інший менш успішний. Як правило, організації дуже часто вступають в ту чи іншу мережу, вбачаючи там пошук певних ресурсів та інших можливостей. Часто ці мережі засновуються на базі проекту. Є проект, діяльність, кошти, координатор, заходи, є організації, є мережа – працюємо. Два проекти, майже синхронно в часі, трохи різні сфери, країни Східної Європи – Україна, Молдова, Білорусь, Грузія, Казахстан. Тобто утворилися дві коаліції, мережі, які працювали два роки, було фінансування від ЄС, але воно закінчилося в один і той же час.

Що трапилося – в одній з коаліцій з’явився лідер, який підняв питання: «Ми пропрацювали два роки, мережа дала певні ресурси для розвитку. Зараз проект закінчився, у нас немає коштів на координатора, зустрічі, спільну діяльність. Ми – мережа чи ми розбігаємося?», всі відповіли: «Ми мережа». Тоді піднімається питання про членські внески: якщо ми хочемо отримувати ресурси, то маємо щось вкладати – час, знання. Потрібні певні ресурси, потрібен координатор, який буде комунікувати, навіть коли немає проекту. Не всі погодилися, але ті, хто погодилися – залишилися. Ми встановили членські внески для ГО – ми сплачуємо ці членські внески, як організація. Ті, хто не може сплачувати членські внески – є виключно прозора система нефінансового вкладу, тобто треба відпрацювати певну кількість годин на перекладі чи ще на чомусь. Таким чином, я бачу, що ця навіть міжнародна мережа продовжує консолідувати. У нас є комунікація, невелика спільна діяльність і ми, я впевнений, будемо продовжувати.

Інша мережа не піднімала цього питання і як тільки проект закінчився, жодного листа ще не отримав від мережі. Тому питання не тільки у “брати-віддавати”, а чи готові ми платити за те, що ми в мережах – часом, коштами, зусиллями. Адже час інколи важче віддати, ніж просто заплатити членський внесок. Тому таке питання – дві мережі, два проекти, такі  різні результати”. 

Любов Єремічева: “Ми вже сказали, що в нас є добрі приклади співпраць – давайте перейдемо до того, все ж таки, чому це не працює, в яких випадках не працює? Коли партнерства – це складно, неефективно, і навіть нестерпно?”

“Ми є членами кількох мереж, в тому числі різноманітних платформ. Якісь мережі вже в минулому, в якихось ми перебуваємо зараз, – розповідає Олег Овчаренко, «Європейський клуб» (м. Кременчук). – Бачите, ми знаходимось в районному центрі. Мій досвід в цих мережах такий: якщо в цій мережі є рівні люди, то вона врівноважена. Як тільки, – перепрошую, якщо когось зачеплю, – там з’являються кияни, воно починає бути розбалансованим. Зрозуміло, що в Київ збираються люди певного рівня. Часто регіональні організації використовуються, як фон, щоб якісь суперексперти поїхали в Брюссель, наприклад, і представляли там Україну. Це почесна та правильна місія, але я не хочу бути фоном, хай навіть для цих поважних людей. Мені хочеться, скоріше, якоїсь субсидіарності. Якщо у мене щось не виходить, то я хочу отримати підтримку, навчання, щоб мене дотягнули в цій експертності, але й хочу залишатись в своєму місті, в своєму регіоні – мені там комфортно. В одній з таких мереж, – ми формально там перебуваємо, – періодично проводяться якісь заходи, на які збирається багато людей в гарному місці, а ми там є фоном, тобто приймаються рішення, а далі Україну в Брюсселі представляють вже «київські хлопаки»… Тому, можливо, досвід Мережі «Громадські Ініціативи України», – а потім, сподіваємось, Спілки, – в тому, що ми тут приблизно всі рівні, і в нас є можливість звернутись один до одного по допомогу, ми її надаємо. Ми тут не є фоном”.

“Ми іноді приходимо на громадські заходи, де заявлено активності від регіональних активістів, а бачимо всі ті ж обличчя з Києва”, – підтверджує думку колеги Алла Прунь.

Любов Єремічева: “Дуже дякую за відвертість! Нам, насправді, дуже важливо почувати все, як є – як Ви це бачите”.

“Я трохи інших поглядів, – говорить Павло Бєлоусов. – Я сам не киянин, я жив у Криму, а потім у Львові… Я не вважаю себе суперекспертом, але якийсь досвід в мене є. Буває, ти працюєш з невеличкою організацією, до якої приїжджаєш, витрачаєш на це час, готуєшся, щось цікаве пропонуєш, а люди тобі кажуть: “Слухай, це в нас не працює, це нам не треба”.

Я не бачу результативності, коли я, до прикладу, не вмію правильно рахувати, і мій сусід теж не вміє правильно рахувати – навіщо нам об’єднуватись, якщо ми обоє цього не вміємо? Краще я знайду людину десь у Києві, яка вміє рахувати, сяду поруч з нею і скажу: «Можеш мені допомогти? Я готовий це виконувати». Так, інколи буває хтось зверхньо звертається – я цього не заперечую. Але якщо для мене стоїть завдання зробити щось краще, нове, якщо я дійсно цього хочу, а не того, що мені здається класним та потрібним, бо я тут живу… Треба шукати варіанти. Це не завжди комфортно, але це нормально, коли хтось щось знає краще, а хтось гірше.

Ви на місцях знаєте свої проблеми досконало, але інструментарій ви можете і не знати – це нормально. І київські експерти не можуть радити: «Вам потрібно не проблеми зі сміттям вирішувати, а висаджувати картоплю», – вони можуть порадити, наприклад, не руками гребти землю,  а взяти екскаватор, чи щось на кшталт цього. Треба нормально один до одного ставитись, вчитись один у одного. Можуть були суперечки – це також нормально. Якщо є спільна мета, спільна задача, не потрібно сприймати когось, як конкурента чи наставника.

Олег Овчаренко: “Я можу коротко сказати, що йдеться, швидше за все, про діалог. Потрібно навчитись говорити відверто, що ми один від одного очікуємо чи що нас не влаштовує”.

“Коли я думав над цим запитанням і шукав відповідь, то згадав неуспішні приклади роботи громадських рад при адміністраціях ОДА, – міркує Павло Пущенко. - Можливо, хтось це бачив: збігається близько сотні представників громадських організацій і починають ділити комітети, кожен хоче бути головним. І вони це ділять до того моменту, поки не починається процес роботи. Коли потрібно трішки попрацювати, провести обговорення, то немає кворумів. Люди не збираються, бо тут же треба працювати, а за це навіть не платять гроші. На мою думку, тут десь і потрібно шукати відповідь на питання: «Чому і з коаліціями щось не так?» – немає успішних, тому що люди збираються не ціннісно, а для того, щоб ділити шкуру якогось невбитого ведмедя”.

Любов Єремічева: “Тобто заважають амбіції?”

Павло Пущенко: “Так, це по-перше. І ще відсутність спеціалізації та професіоналізації. Особливо на рівні невеликих міст у нас всі громадські активісти «широкого профілю», ти маєш бути експертом у всьому, оскільки нема більше кого запросити. Якщо організації будуть спеціалізуватись на своїх вузьких напрямках і  будуватимуть коаліції відповідно на своїх професійних глибоких речах, вони будуть сильними“.

“Я не буду називати коаліції, партнерства, але ще одна причина, коли це може не працювати – це різне ставлення до відповідальності в організацій, – говорить Світлана Ткаченко. – Коли всі беруться за одну справу, частина партнерів виконує свої обов’язки, які вони на себе взяли, а частина не виконує. То, найімовірніше, далі вже між цими партнерами співпраці не буде”. 

“Я з маленького містечка на Чернігівщині – болотистого, лісистого краю з населенням 13 тисяч, – говорить Володимир Онищук, ГО “Альтернатива” (м. Корюківка). –  Для таких маленьких містечок мережування поки є фантастикою, до якої ми прагнемо. Звісно, немає меж для вдосконалення. Хочу додати, що саме «Громадські Ініціативи України стали для нашої організації таким маленьким місточком, – а в майбутньому, сподіваюсь, великим, – для того, щоб ми могли існувати та розвиватись.

Подорожуючи та відвідуючи різноманітні семінари та тренінги, особисто я і мої колеги бачили, що дуже багато всього відбувається у великих містах – Чернігів, Київ, Дніпро, Львів. Але переважно ті громадські активісти, які мають родини, діток, особисті проблеми, не можуть нікуди поїхати, тому в таких районних центрах не так просто об’єднатись. За великим рахунком, в таких містечках нема з ким об’єднуватись – як кажуть, один в полі воїн.

Я зрозумів, що нам потрібно об’єднуватись з тими, хто є в навколишніх містечках. Цікаво, що я зустрічався з колегами з сусідніх містечок – у Львові, познайомились ми взагалі в Дніпрі, хоча живемо за 20-30 кілометрів один від одного. Зараз у нас вже існує можливість спілкування, зустрічі громадських активістів півночі Чернігівщини. Багато хто вже ображається: «Чому лише півночі, давайте усієї Чернігівщини», – і ми вже відкинули слово «північ», тепер охоплюємо усю Чернігівщину. Спочатку було скептичне ставлення: «Навіщо? Просто зібратись і поговорити? Який результат цього всього?». Але наразі я бачу результат в тому, що у нас створюються нові громадські організації в тих містах, в яких їх взагалі не було, створюються молодіжні ради при міськрадах, які є дієвими інструментами у співпраці влади та громади. Ми віримо, що в майбутньому вони виростуть до успішних громадських організацій.

Успішність, щоправда, умовна річ: можна успішно провести одну акцію і вже стати визнаним лідером (як Despacito: одна пісня – і ти вже кумир). Так буває і з акціями чи проектами. У нас це все попереду”.

“Все ж таки, дійсно, все починається з малого, – підсумовує Володимир Онищук. – Тут було озвучено правильну ідею: все починається зі сприймання та накопичення. Хтось, наприклад, в мене вкладав, а зараз я відчуваю відповідальність, щоб віддавати: шукаю активістів в нашому місті, створюю школи, академії, шукаю можливості, щоб посилати їх на навчання – і це нормально. Якщо немає бажання віддавати, то це мертвонароджена організація, у неї немає майбутнього. Якщо ти сприймаєш, приймаєш, а потім хочеш віддавати – це логічно, це життєва позиція кожної нормальної людини. Ми ж кажемо: «З собою [на той світ] нічого не забереш», – так само й тут”.

“Бачите, кожна така коаліція чи мережа по-своєму унікальна, – додає Олег Овчаренко. –  Якісь узагальнення ми озвучили, але по суті кожна є унікальною, у кожної є свій шлях: як йде – хай так іде”.

“Треба бути чесними та відповісти на питання: «Чому ми тут?» – відкинути той «дискурс громадського сектору», як було сказано, що ми тут заради світлого майбутнього, нам нічого не потрібно з прагматичної точки зору, ми просто хочемо виконувати нашу велику місію, – міркує Сергій Аверков. –  Потрібно розуміти місію – те, навіщо ми зібрались, та певні буденні речі: чому ми прийшли в мережу, чому ми не можемо це робити окремо, що ми хочемо отримати, що ми можемо дати і чого досягти. І потрібно почати відповідати на складні питання: «Як ми будемо жити? За рахунок чого ми будемо жити? Якою буде система прийняття рішень? Як ми будемо комунікувати? Хто буде оплачувати те, щоб всі приїхали в одне місце з різних куточків України (без гранту), адже потрібні кошти на проживання, харчування, транспортування? Чи готові ми це зробити і як часто: раз на місяць чи раз на рік? Що ми будемо робити?» – якщо у нас є відповіді на ці питання, то, можливо, наша мережа буде жити”.

“Тут питання в тому, що ми, наприклад, об’єднуємось в наших сім’ях, коли потрібно комусь із членів родини допомагати, ми збираємо матеріальну допомогу – очевидно, це є дуже природне утворення, – додає Віталій Мороз. – В громадському секторі нам потрібно, можливо, відкотитись на рівень назад, тому що ми живемо в дуже складному суспільстві, де багато технологій, викликів, де є корупція, зрештою, ми живемо в бідній країні. В більшості бідних країн першочерговою мотивацією є забезпечення базових потреб за пірамідою Маслоу. Тому я вважаю, що на ефективну громадську роботу здатні ті, хто вже є успішними, ті, хто має ресурс, хто розуміє цінність цього. Наприклад, філантропією в США займаються люди, які досягли успіху, і вони розуміють цінність «віддавати». Чим довше ми, українці, будемо бідними, тим більше наше мережування буде ускладнене різноманітними викликами”.

“Ми шукаємо відповідь на питання: «Що робити?». Я тут підтримую Олега в його короткому виступі – хай іде так, як іде, тому що, насправді, тема коаліціонування, мережування стала зараз більш модною, ніж була раніше, – вважає Павло Пущенко. –  Ми тут про це говоримо, з’являються якісь ініціативи, які претендують на те, щоб бути всеукраїнськими мережами, їх з’являється все більше, тобто тема йде вперед і це виклик часу, очевидно. Але питання в тому, кого називати громадянським суспільством і хто має представляти інтереси. Яка з теперішніх всеукраїнських коаліцій може сказати: «Ми є представниками громадянського суспільства, а ось вони не є», – або, – «Ми більше представляємо громадянське суспільство, а вони менше»?

Я вважаю, що ми будемо еволюціонувати в цьому напрямку далі, але є питання вироблення процедур, репрезентативних практик представлення інтересів – це довгий процес. Коли я думаю про увесь цей рух, це нагадує можливість появи справжнього профспілкового руху, що теж є проблемою в Україні.. Яким чином це буде репрезентуватись перед владою на місцевому, національному рівні, хто має говорити від імені громадськості? Це все охоплює глобальний процес коаліціонування, мережування, об’єднання і представлення інтересів НУО на різних рівнях. Я вважаю, що ми йдемо в правильному напрямку, треба просто ставати більш ситими. І коли в нас буде більше можливостей реалізувати якісь інші речі, ми до цього дійдемо”.

“Я думаю, що одним з ключових викликів, які стоять перед нами, громадськими організаціями, є питання довіри, – висловлює думку Юрій Степанець, організатор форуму «Від ідеї до успіху. Місцеві ініціативи змінюють життя українських громад».- Це дійсно те, що склеює мережі. Якщо ми один одному не довіряємо, якщо ми не готові працювати разом, їздити на якісь зустрічі власним коштом, робити щось разом для громади, бенефіціарів, то змінювати країну без довіри буде складно. Усе йде до мережування – це правда і це добре, тому що все починається тоді, коли має починатись. Мабуть, ми до цього дозріли та відчуваємо зараз в цьому потребу. Це означає, що наш сектор дозрів, зробивши кілька помилок: спробував іти в політику, спробував себе в інших секторах, зокрема в бізнесі.

Для нас, як для Спілки, зараз викликом є також допомогти у створенні такого механізму, який би доносив цей важливий голос третього сектору до тих, хто приймає рішення. Якби нам це вдалось зробити, то я думаю, що країна дуже змінилась би”.

Кілька важливих меседжів

Олег Овчаренко: Хочеться, щоб ми не зупинялись, розуміючи, що буде часом важко, незрозуміло, але щоб ми все одно рухались.

Світлана Арабаджи: Я побажаю більше говорити між собою щиро, постійно ставити питання: «Навіщо ми це робимо? Яка мета нашої діяльності? Що ми хочемо отримати?» – можливо, тоді буде краще.

Володимир Онищук: Дякую всім за цікаву дискусію! Я особисто та кожен член нашої команди зрозуміли, що ми б не проіснували і року, якби в регламенті нашої організації не було цінностей і відносин. Якби цього не було, то ніяких проектів, акцій, ініціатив не було б. Якщо немає того, що вас цементує та об’єднує, то кошти, вплив, слава – це ніщо, в порівнянні з цінностями тих людей, які живуть поряд.

Світлана Михолат: Хочу побажати кожному амбітних цілей, сили та можливостей для втілення їх в життя, бути рішучими, не зупинятись. Якщо ми будемо всі разом, то, сподіваюсь, наше життя все ж буде кращим.

Віталій Мороз: Мені хотілось би, щоб громадські організації наражали себе на нові виклики, новий дискурс, нові тематики, тому що те, що ви обговорюєте – це ніби основи, зокрема, ефективна співпраця, партнерства. Але пам’ятайте, що світ, насправді, дуже швидко рухається і головне – за ним встигнути.

Павло Бєлоусов:  Я згоден з усіма, хто говорив про довіру. Я думаю, що це ключове, а також відвертість. Наприклад, ти скажеш: «Ти мені не подобаєшся, вибачай. Ти класний, але хочеш все на себе перетягнути – це мені не підходить». Ми спочатку повинні все проговорити, як вже казали: якщо ми попередньо не домовимось щодо шкури ведмедя, то після взагалі буде бійка, непорозуміння, а на це немає сенсу витрачати час.

Олександра Целіщева: Я продовжу думку про «наражатися на партнерство». Я подумала, що «іде, як іде» – це, все ж таки, мені не дуже подобається. Але й сплановано, детально до того, як ми підемо в ліс на ведмедя – це мені також не подобається. Я не вірю в те, що плани можна стовідсотково чи хоча б на 80% втілити. Але мені точно подобається шлях експериментування, коли ти пробуєш щось робити, відкриваєшся до нового – це страшно, неприємно, незрозуміло. Але партнерства і мережі це далеко не завжди про щось хороше та приємне, це буває про якісь складні речі, рішення, коли ти маєш робити вибір. Але давайте пробувати!

Сергій Аверков: Вкотре підтверджуюсь, що неможливого не буває. І я впевнений, що ми будемо закладати в основу наших дій ідеї, які нас рухають, якими ми можемо «інфікувати» інших, тому що партнерства – це багато про що, зокрема про ідеї та про те, щоб ними «заражати» інших і далі їх вибудовувати, це може бути тією рушійною силою. Тому давайте привносити не лише якісь процедурні речі, але й ідейні. Ідеї також можуть досить сильно об’єднати.

Світлана Ткаченко: Так, потрібно знати правила, за якими ми об’єднуємось, потрібно знати, куди ми рушаємо разом, але для цього всього потрібно комунікувати. 

Галина Волощук:  Як на мене, партнерства, мережування – це необхідно. Можна комунікувати за допомогою нетворкінгів та різних інших методів. Мережування, об’єднання – це важливий напрямок, адже, – я говоритиму на прикладі нашого міста, – у нас всі організації рухаються у різних напрямках, всі дотримуються свого статуту, але об’єднавшись разом, ми можемо вплинути на формування стратегії розвитку міста і вкласти свої ідеї, власні сили у щось, до чого не можна буде доторкнутись нам, але це буде передано наступним поколінням. Можливо, щось глобальне ми зможемо зробити якраз разом.

Павло Пущенко: А я би сказав про полігамність в коаліціонуванні, мережуванні, тому що існує багато різноманітних коаліцій – це добре. Коли вони розпадаються, це також нормальний процес. Якщо ми виконали якусь спільну мету та вже не повинні бути разом – це нормально. Треба намагатись цю синергію шукати для вирішення якихось швидких питань або втілення проектів і експериментувати, з великою, світлою та доброю коаліцією.

Алла Прунь: Ставайте більш інформаційно видимими, світ міняється, тому змінюйте свої підходи до того, як ви формуєте  видимість. Світ сьогодні не розказує про себе, а розповідає історії. Ми в Громадському Просторі щодня бачимо контент громадських організацій, що ви корисного робите. Але як ви розказуєте про це? Вчіться  розповідати свої історії.  Це не просто важливо. Насправді тільки це і важливо сьогодні. Це можуть бути і історії успіху, і історії невдач – і те, і те працює. Але готовність себе правильно презентувати через важливість теми, напрацювань – дорівнює більшому  залученню, довірі. Від нас побажання – професіоналізуйтесь, не забувайте про комунікацію і дієву презентацію”.

……………………………………………………………………………………………..
Фото та відео: Віталій Ніщименко
Робота над текстом: Ірина Гузій, Анастасія Шевченко