Тіна Пересунько: “Щедрик” до нас приходить не з культурної дипломатії Петлюри, а з голлівудських фільмів

Любов Єремічева

Тіна Пересунько, авторка й кураторка проекту «Світовий тріумф «Щедрика» — 100 років культурної дипломатії України», наукова співробітниця Українського центру культурних досліджень при Міністерстві культури України в інтерв’ю Громадському Простору, докладно розповіла про однойменне видання, яке нещодавно побачило світ, про захоплюючі приклади налагодження місточків для діалогу світового тріумфального турне Української республіканської капели під орудою диригента Олександра Кошиця, а також  про особливу актуальність культурної дипломатії у наші дні, коли над Україною нависла російська агресія. 

Довідково: Проект Українського центру культурних досліджень «Світовий тріумф «Щедрика» — 100 років культурної дипломатії України» реалізовано у межах дослідження «Джерелознавчі студії з історії культурної дипломатії України». На підставі опрацювання архівних документів фонду Української Республіканської Капели №3965 Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України укладено ресурсну базу даних для відзначення у 2019 році 100-річчя культурної дипломатії України. Здійснено вибірку репрезентативних документів з історії світового турне Української Республіканської Капели у 1919-1924 рр., як інструменту політики культурної дипломатії Уряду Директорії УНР. Матеріали оприлюднено у форматі мандрівної виставки і збірника архівних документів, що будуть поширюватись й експонуватись в державних, дипломатичних та культурно-освітніх установах України й світу у 2019 році. Проект здійснюється за підтримки Українського культурного фонду.

Громадський простір: “Культурна дипломатія” – поняття, яке вже міцно увійшло в інформаційний простір України. Тіно, Ви одна із тих людей, хто вболіває за її розвиток. Хотілось би прояснити для наших читачів: що ж таке культурна дипломатія, у чому її призначення?

Тіна Пересунько: Сам термін «культурна дипломатія» в українському інформаційному, науковому просторі функціонує вже років десять, але те, що дійсно було важливо для мене – привнести поняття історичних студій в галузі української культурної дипломатії, тобто розкрити історичний контекст культурної дипломатії України. Аналізуючи наукові доробки в галузі культурної дипломатії різних країн, зокрема, США, Польщі, Франції, вдалось з’ясувати, що у них фундаментальні праці в цій галузі з’являлись саме як історичні дослідження.

Для мене важливим було привнести знання про те, що не лише Франція має історію та національні традиції в галузі культурної дипломатії, до яких ми апелюємо – мережі Французьких інститутів у світі, французькі урядові програми в галузі культурної дипломатії; або Польща – Інститут Адама Міцкевича; Велика Британія – діяльність Британських рад за кордоном; чи Німеччина – Ґете-Інститути. Дослідженням «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України» доносимо розуміння того, що Україна також має свої національні, інституційні, державні традиції в галузі культурної дипломатії.

Культурна дипломатія – це державно-інституційна стратегія культурного діалогу кожної окремої країни світу із зовнішнім середовищем. Ми говоримо «державно-інституційна», бо культурна дипломатія реалізовується на державному рівні, а існує ще поняття «народна дипломатія», коли ми говоримо про громадянський вимір – наприклад, громадські організації з кожної країни реалізують цей діалог. Є також наближене поняття «публічна дипломатія», коли відбувається діалог між урядом і громадськістю закордонної країни, про це, зокрема, йдеться в моєму дослідженні.

Перебуваючи в просторі наукових тверджень, чим є культурна та публічна дипломатія, важливо було усвідомити, що основне визначення культурної дипломатії, яким оперують українські науковці – це обмін ідеями, інформацією, культурними маніфестаціями поміж народами з метою покращення взаєморозуміння – таке визначення належить американському науковцю Мілтону Каммінгсу. Але це визначення є наслідком історичних студій цього науковця: він проаналізував діяльність американських урядових програм в галузі культурної дипломатії з початку двадцятого століття до двохтисячних років, і, власне, це визначення з’явилось із розуміння історичної моделі культурної дипломатії США.

До речі, є ще одне цікаве визначення з твору Мілтона Каммінгса, в якому він говорить: «програми культурної дипломатії завжди потужніші, коли мають міцну інституційну основу, підкріплену законодавчою базою і сталою підтримкою найвищих державних посадовців». Коли я знайомилась із цим його твором, дуже цікаво було побачити паралель не лише з американською моделлю культурної дипломатії, а також із моделлю культурної дипломатії Української Народної Республіки. Тут йдеться про три базові кити: по-перше, це підтримка найвищих державних посадовців – а ми говоримо про культурну дипломатію Симона Петлюри 1919 року; по-друге, це законодавча база в галузі культурної дипломатії – ми знаємо, що на рівні уряду УНР був ухвалений закон «Про створення державного хору», котрий і привніс у світ знаменитого «Щедрика», яким ми так пишаємось; по-третє, це інституційна основа – хор, який ознайомив світ із «Щедриком», був державною інституцією. Коли читаєш теоретичні праці американських науковців в галузі культурної дипломатії, знаходиш підтвердження того, що Україна теж має історичний досвід, який цілком вписується в ці теоретичні моделі.

Громадський простір: Яку місію передбачав втілений Вами проект?

Тіна Пересунько: Проект, що називається «Джерелознавчі студії з історії культурної дипломатії України», підтриманий Українським центром культурних досліджень, покликаний мовою історичних архівних документів – зокрема, в нашому дослідженні я працювала з документами Центрального державного архіву вищих органів влади та управління – засвідчити предмет історії культурної дипломатії України і тим самим поступово також вимальовувати теоретичну модель культурної дипломатії, яка притаманна саме для України.

Навіть якщо апелювати до вже прийнятого визначення культурної дипломатії про обмін інформацією, ідеями, культурою між народами, то, безумовно, йдеться про обставини, коли це є вільні народи, суверенні держави – тоді уможливлюється обмін між ними. А я, наприклад, в документах цього проекту читаю рецензії, які виходили в Парижі після прем’єри «Щедрика», зокрема, професора Тулузької консерваторії Жоржа Гюро, який пише: «Як ми досі могли не знати про цю музичну школу?!». В каталозі Біляєва нічого не написано про Лисенка, чому ж тоді Російська імперія, яка заявляла про те, що Україна та українці – це складові Російської імперії, не пропагує українських композиторів закордоном, чому вона унеможливлює доступ цієї української культури, яка нібито є складовою російської, до світової культурної спадщини?

«Олександр Кошиць – диригент Українського Національного Хору, концерти якого проходять в Німеччині з великим успіхом. Кошиць є диригентом особливого штибу, якого карикатурист вдало замалював у різних позах». Автор карикатури: B. Beeb. «Berliner Illustrirte Zeitung», 6 червня 1920 року. ЦДАВО України.

Тому, безумовно, українська модель культурної дипломатії виходить з того, щоб відвоювати автономну модель для репрезентації українського мистецтва та культури. Тут можна говорити про постколоніальні студії, бо навіть в документах проекту, зокрема листі Олександра Кошиця до голови дипломатичної місії УНР в Празі Максима Славінського, він пояснював, як з’явився проект створення хору і «Щедрика»: «З огляду на важність момента Директорія командирувала капелу на два місяці за кордон, в Париж та інші місця Європи, для репрезентації української музичної культури, щоб зискати в Європі симпатію для України і прихильність до її емансипаційних змагань», – тобто ми говоримо про емансипацію народу, про перший вихід взагалі українського культурного суверенітету в світі.

Українська Республіканська Капела в Берні разом з головою дипломатичної місії УНР у Швейцарії Миколою Васильком, 21 жовтня 1919 року. ЦДАВО України.

Ми, власне, обговорюємо один із найуспішніших, найрезонансніших прикладів в українській історії налагодження культурного діалогу України зі світом – історичний приклад світового тріумфального турне Української республіканської капели під орудою диригента Олександра Кошиця, яке тривало з січня 1919 року до лютого 1924 року в сімнадцяти країнах світу. Цей проект було ініційовано головою Директорії УНР, тоді головнокомандувачем військ (Української республіканської армії) Симоном Петлюрою. Це дуже актуальний проект для сьогоднішньої України, тому що останні п’ять років (з 2014 року) з подачі Адміністрації Президента в риториці Президента Петра Порошенка вперше почали з’являтись тези про те, що наша держава повинна розробити національну програму просування інтересів України в світі, створити Інститут Тараса Шевченка, Міністерству культури було дано доручення розробити проект цього інституту. Зрештою, в 2017 році Міністерство закордонних справ створює Український інститут, який вже на сьогодні повноцінно функціонує на зразок Ґете-Інституту та Британської ради, і почав реалізовувати політику в цій галузі.

Громадський простір: Я переглянула Вашу книжку «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України» і звернула увагу, що вона побудована на основі подорожей хорової капели країнами світу та реакції на неї. Я розумію, що через капелу люди пізнавали українську культуру, про яку, можливо, раніше нічого не чули, тобто це є прикладом того, що культура може бути візитівкою певної країни…

Тіна Пересунько: Так, цей проект формувався в часи, коли Українська Народна Республіка, як новостворений політичний суб’єкт, потребувала визнання країнами Антанти. Разом з цим тривала війна з Росією. В цих обставинах в січні 1919 року, щоб отримати політичну, військову, економічну допомогу, Симон Петлюра вирішує створити державний хор і відіслати його для промоції України на Паризьку мирну конференцію, де брали участь делегації різних країн світу та після Першої світової війни  вирішували питання розподілу європейських кордонів, надання різним народам права на політичну незалежність, державність.

Щоб укріпити позиції української офіційної делегації на Паризькій мирній конференції, було ухвалено рішення створити мистецьку делегацію, щоб дійсно опредметити Україну як явище – саме культурою, презентацією того, що Україна справді відрізняється від Росії мовою, пісенною культурою тощо.

Цікаво, що коли капела приїхала до Праги, то купила академічні строї для світових сцен (хоч спершу вони мали національні строї з Галичини, куплені в гуцульських селах). Вони хотіли виступати в академічному стилі, для них важливим було підкреслити, що Україна – це не сільська нація, не фольклорний затинок Російської імперії, а культура, яка має, зокрема, й модерне академічне вираження. Тому паризька, празька, віденська сцени – а потім ми дійдемо і до нью-йоркської сцени – вітали цю культуру як реальну модерну музичну культуру Європи. Таким чином її сприймала громадськість Європи та відомі музичні та політичні авторитети, адже концерти капели відвідувала королева Бельгії Єлизавета, провідні директори музичних академій, зокрема Відня – Фердинанд Льове, прем’єр-міністр Бельгії Леон Делакруа та багато інших діячів, наприклад, Тереза – донька прем’єр-міністра Франції Жоржа Клемансо, який, до речі, не визнавав претензій України на політичну незалежність.

Афіші українських концертів в Лондоні та Брюсселі, 1920 рік. ЦДАВО України.

І ось коли Тереза Юнк Клемансо вперше в листопаді 1919 року побувала на концертах капели, то настільки захопилась українською мистецькою презентацією, що приходила до Олександра Кошиця та вихваляла українське мистецтво – про це ми знаємо з його щоденника.Важливо, що в архіві, з яким я працювала, ми також знаходимо листи цих діячів, що підтверджують достовірність історичних подій. А відтак ми опираємось не лише на записи щоденників і мемуаристику, які можна піддавати сумніву. Вдалось знайти лист доньки прем’єр-міністра Франції, в якому вона пише, що дійсно працює над тим, щоб допомогти вивести концерти українського хору в урядові приміщення. Ось рукописний лист доньки Клемансо і її підпис.

Лист доньки прем’єр-міністра Франції Терези Юнк Клемансо до перекладачки Капели Ганни Ватич: «Пані! Я розпитала щодо оперної зали. Справді, залу у підтриманих нами театрах надати Вам не зможемо, проте раджу звернутися до недержавних театрів, в цьому я надам Вам цілковиту підтримку. Тримайте мене в курсі справ, якщо Ваш проект матиме продовження. Висловлюю Вам свою найщирішу повагу, Тереза Юнк-Клемансо». Документи ЦДАВО України.

Громадський простір: Я так розумію, що більшість людей, які приходили на ці концерти, радикально змінювали ставлення до такого явища, як Україна та українська культура?

Тіна Пересунько: Саме так. Наприклад, професор Сорбонни Шарль Сеньобос пише: «Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації», – тобто фактично підтверджує важливість і дієвість цього інструменту. На жаль, коли український хор приїхав до Парижа в листопаді, українське питання вже було вирішено на політичному рівні на користь інших. Однак мистецький голос Української Народної Республіки залишався вагомим, авторитетним рупором національних інтересів УНР.

До речі, під час дослідження, роботи над цим проектом, нам вдалось знайти раніше невідомі речі. Так звана Золота книга капели – це рукописний текст на 200 сторінок, де зібрано лише підписи та відгуки про хор видатних діячів: політиків, президентів, королів і королев, прем’єр-міністрів, видатних диригентів і професури з усього світу. У вузькому колі музикознавців, які знають про цей проект, вважалось, що ця книга була втрачена в московських архівах, але в процесі дослідження з’ясувалось, що вона в Празі.

Цікавий прецедент: коли відбувався виступ у Бельгії за участі королеви Єлизавети, вона поставила свій підпис в Золотій книзі капели. Вперше в українській історіографії в нашому збірнику опубліковано ці підписи, зокрема, й автограф королеви Єлизавети. Тому, коли ми в щоденниках Олександра Кошиця читаємо розповідь про те, що прийшла королева Бельгії, хвалила хор і заявила: «Всі мої симпатії на боці вашого народу», – і підписалась у книзі капели, а потім дійсно знаходимо її автограф, то розуміємо – все, що було сказано довкола цієї історії, є правдою. 

Підпис королеви Бельгії Єлизавети в пам’ятній книжці Української Республіканської Капели. Прага, 1919–1923. Т-А 002558. Національна бібліотека Чеської Республіки – Слов’янська бібліотека, Прага.

На виступі хору також був присутній міністр військових справ Бельгії Поль Гіманс, який був противником визнання УНР, натомість після підпису королеви Єлизавети в Золотій книзі капели він за протоколом вимушений був також поставити свій підпис. Це було цікаво, адже книга називалась «Українська республіканська капела», тобто капела Української Республіки – в цей культурний проект спеціально було закладено політичну назву, таким чином мистецтво сприяло дипломатичним і політичним крокам з боку іноземців.

До речі, цікаво, що вперше оприлюднюється величезна кількість досі нам невідомих згадок про автентичного українського «Щедрика» (не того, який звучить в американській обробці «Carol of the bells», на який ми нарікаємо, що світ не знає, що це насправді «Щедрик»), а того, що з’являвся в двадцятих роках в американській пресі саме в чіткій артикуляції з українською назвою і прив’язкою до композитора Леонтовича – нідерландською, польською, іспанською, французькою мовами тощо. Ось чому наш проект «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України» називається саме так.

«Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича – англійською, польською, чеською, французькою, німецькою, нідерландською, іспанською, португальською мовами зібрано на обкладинці збірника «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України».

Ми інколи говоримо, що в світі не знають, що автором «Щедрика» є Микола Леонтович, але ж в двадцятих роках світ про це знав. Цікаво наголосити на тому, що ще на старті цього проекту в 1919-20 роках функціонували державні українські інституції та було запрограмовано цей амбітний проект культурної дипломатії. Коли держава підтримувала цю ініціативу, ми досягали своїх цілей – і політичних, і мистецьких. В світовій пресі Микола Леонтович, Микола Лисенко, Олександр Кошиць, Кирило Стеценко – це були впізнавані прізвища українських композиторів.

Коли читаєш європейську пресу, то натрапляєш на назву «Щедрик» у різних варіаціях, зокрема, в лондонській газеті, сатиричному виданні «The Punch», про нього пишуть: «Сильні жінки ридали як чоловіки, бо не могли вимовити назву однієї з найпрекрасніших пісень програми – Щедрик». В цьому відгуку зазначається про те, що на концертах українського хору, які тривають в Лондоні, бідні слухачі не можуть вимовити назву «Щедрик».

По-перше, це означає, що контекст відомий: нікому не потрібно пояснювати, що приїхав хор і звідки він – тобто про присутність української капели, яка понад місяць виступала в Лондоні в лютому 1920 року, вже було відомо. Це критерій того, що українська презентація в Лондоні – це було дійсно мистецьке явище. Окрім цього, ми бачимо, що «Щедрик» був дійсно визнаний однією з найпрекрасніших пісень програми. І таких відгуків у світовій пресі велика кількість: «Щебетливий “Щедрик” нагадує наші колядки і здобув найбільший успіх серед публіки» (Прага, Reforma, 18 травня 1919 року); «Сподобались вибухи щирої веселості, особливо в «Щедрику» (Париж, Louis Schneider, New-York Herald, 9 листопада 1919 року); «Чарівно проспіваний шедевр народного мистецтва – “Щедрика” в аранжуванні Леонтовича глядачі вітали оваціями стоячи, з ентузіазмом викликаючи на біс» (Брюссель, Le XX Siecle, 10 січня 1920 року); «Щедрик» – дійсно майстерна композиція – була так бездоганно проспівана, що її треба було повторювати» (Гаага, De Telegraaf, 28 січня 1920 року); «Колоритність “Щедрика” Леонтовича досягалась градацією звуку» (Ютіка, «The Utica Daily press», 25 жовтня 1922 року); «Щедрик» цікавий своїм новітнім ритмом» (Мехіко, Manuel Em. Ponce, «El Universal», 22 грудня 1922 року).

Громадський простір: А все ж як так сталось, що «Щедрик» став «Carol of the bells»?

Тіна Пересунько: В 1936 році Пітер Вільховський – американський композитор і диригент українського походження здійснив аранжування цього твору, написав англійський текст, і вже тоді ця українська щедрівка стала американською колядкою. І вона до нас повертається! В чому феноменальність, трагічність і знаковість цього проекту – в тому, що історія про «Щедрик» до нас приходить не з українських архівів, не з української історії про культурну дипломатію Симона Петлюри, застреленого в Парижі за нібито антисемітизм, а повертається до нас з американських голлівудських фільмів.

До речі, під час судового процесу в Парижі 100 років тому засуджено було не вбивцю Симона Петлюри, котрий сімома кулями застрелив українського державного діяча, борця за незалежну Україну і промоутера української культури в світі, а власне його жертву – за, ніби-то, єврейські погроми. Хоча ми маємо документи і свідчення про державну толерантність Симона Петлюри до єврейського населення, його наказ карати винних за погроми і його бажання співпрацювати з єврейськими партіями. Цей наклеп триває вже століття. Французький суд ще й «високо» оцінив життя нашого державного діяча. В один франк. Саме стільки французький суд зобов’язав убивцю Симона Петлюри – Шльому Шварцбарда (радянського агента, за даними істориків) – заплатити штраф за заплямовану кров’ю вулицю. І ця несправедливість досі волає до нас, сучасників. Можливо тому, натрапляючи на рукописне листування Симона Петлюри й Олександра Кошиця, сповнене привітності й взаємної поваги, пройнялась цією живою історією. А разом з тим і цією несправедливістю.

Лист Олександра Кошиця до Симона Петлюри, 1 січня 1920 року: «Вельмишановний дорогий наш батьку Симон Васильович! Швейцарія, Франція, Бельгія і Голяндія в один голос говорять про Капелю, як про якесь чудо. Вітають ідею такого рода пропаганди, говорять явно і відверто про наші політичні змагання, визнають високу культурність душі нашого народу і буквально кажуть так: “єсть в Європі народи зі старою музичною Культурою, але до цеї ідеї (музична пропаганда) вони і досі не додумались”. Холодні Голендерці після нашого сьогоднішнього концерту зробили нам на улиці демонстрацію зі співами і криками “Vive l’Ukraine”» – Лист Симона Петлюри до Олександра Кошиця, 21 березня 1922 року: «Дорогий Маестро Я радий, що Вам пощастило наново зорганізувати капелу. Хай краще з нею Буде Вам і краще для цілої справи. Не забувайте, маестро, під час Ваших концертних виправ про українські справи, про нашу національну честь і про обов’язки «собачі» до нашої справи. Коли Вас будуть інтерв’ювати – незамітно говоріть: «Українська музика – пісня «незалежна» – «своя»– «непохожа»– «своєрідна». – Є частиною незалежної України». – Не забувайте про нашу армію – коли можна організовуйте збори для неї, розголошуйте славу про неї, про її лицарські вчинки. Ну, і хай Вам та капелянам Бог України помагає.». Документи ЦДАВО України.

Спрямованість, мета нашого проекту «Джерелознавчі студії з історії культурної дипломатії України» полягає в тому, щоб досліджувати власну культурну та політичну суб’єктність не із закордонних джерел, а з автентичних українських архівів, які досі залишаються або ж нецікавими, або маловідомими чи малоспропагованими для громадськості. Ми поставили собі за мету зробити цей проект привабливим, щоб архівні документи було не нудно, а цікаво читати: ти лише в останній момент дізнаєшся, що це, виявляється, ще й архівний документ. Під кожним документом ми чітко підписуємо архівну адресу – зазначаємо фонд, опис, справу, аркуш. Кожна людина, яка захоче перевірити, переконатись в автентичності поданої інформації, зможе піти в архів і прочитати цей документ в оригіналі.

Громадський простір: Це колосальна, величезна робота! Я усвідомлюю, що над цим потрібно було дуже багато працювати. Як сприйняли цей Ваш доробок наші державні мужі, спадкоємці УНР? Наскільки Ваші меседжі зараз сприйняті?

Тіна Пересунько: Абсолютно сприйняті! Треба віддати належне відкритості до співпраці з Українським центром культурних досліджень…

Громадський простір: І чи можна говорити «спадкоємці УНР»?

Тіна Пересунько: Звичайно, можна і треба! Якщо погортати сторінки Громадського Простору, то можна знайти статтю «Україна – спадкоємиця УНР, а не УРСР».

Так, потрібно віддати належне українським державним інституціям, профільним міністерствам та відомствам – Міністерству культури України, Міністерству закордонних справ, голові новоствореного Українського інституту, голові Українського інституту національної пам’яті, головам профільних комітетів Верховної Ради України, зокрема, комітету закордонних справ, комітету з питань культури і духовності – за готовність співпрацювати і бути партнерами в просуванні наукових результатів нашого дослідження.

Метою нашого проекту було привнести нову політичну риторику, нові тези у висловлювання наших політиків та державних службовців про те, що Україна не в 2014 році розпочала політику культурної дипломатії, і навіть не в 1991 році, а набагато раніше. Сьогодні ми говоримо про сторіччя культурної дипломатії, зокрема, також про те, що законодавчі ініціативи в галузі культурної дипломатії мають уже сторічну національну традицію, ми говоримо про 100 років культурної дипломатії в історії модерної України. Я сподіваюсь, що «Джерелознавчі студії з історії культурної дипломатії України» матимуть продовження, щоб досліджувати культурну дипломатію в добу міждержавної України.

Громадський простір: Тіно, оскільки Ви першою почали говорити про цю тему на такому рівні, опрацювали великий пласт документів і довели, що Україна має столітню історію культурної дипломатії, підняли ці важливі меседжі на поверхню, то на Вас і велика відповідальність. Тож які у Вас подальші плани?

Тіна Пересунько: Дійсно, вперше вдалось пов’язати історію з модерною термінологією. Коли я ознайомитись з архівними документами Української республіканської капели (це було в 2015-16 роках), то, безумовно, студіюючи цей модерний напрямок культурної дипломатії, важко було не помітити, що ці архівні документи якраз і говорять мовою культурної дипломатії. Тому, дійсно, в своїх наукових тезах, статтях, публікаціях і виступах я активно пропагувала твердження, що культурна дипломатія притаманна політиці не лише сучасної України, а також і УНР.

У подальших планах – поглиблювати розуміння предмету культурної дипломатії в історії України, бо знову ж таки, якщо повертатись до Вашого першого питання про те, чим є по суті культурна дипломатія, то це присутність України як автономного культурного суб’єкта (можливо, не завжди політично спроможного). Ми знаємо з історії, що Україна тривалий час перебувала під окупацією або в складі інших держав, зокрема, Російської імперії, Речі Посполитої. Тобто, я вважаю, що важливо також проаналізувати ті спроби українського автономного діалогу із закордонним світом. Можливо, в той час, коли Україна не мала власної державності, це відбувалось без посередництва державних інституцій, але через певні громадські організації: видавництво Михайла Драгоманова у Женеві, його публікації, діалог із закордонними читачами; діяльність Союзу визволення України в країнах Західної Європи – це також слід аналізувати та вважати частиною історії української культурної дипломатії.

Безумовно, всім нам відомий приклад виїзду королеви Анни Ярославни до Франції, її вагомий внесок – не лише політичний, але й культурний. Тобто все, що ми сьогодні знаємо як історію або міфологію, наш проект має за мету перетворювати на предмет дослідження історії української культурної дипломатії.

Громадський простір: У стані, коли у нас війна із Росією, чому саме зараз важливо піднімати тему культурної дипломатії та культурної суб’єктності України в світі? Як ці дослідження можуть нам допомогти у здобутті власної незалежності на культурному та іншому рівнях?

Тіна Пересунько: По-перше, те, що вражає мене, як колишню працівницю Міністерства культури України (у 2008-2009 роках) – це усвідомлення нами того факту, що сто років тому в світовому, інформаційному, інтелектуальному, інституційному просторі було не просто українське мистецтво, «Щедрик», українські композитори, а й українське міністерство культури. Мало хто навіть із сучасних державних службовців акцентує увагу на тому, що Міністерству культури України, як модерній державній інституції незалежної країни, щонайменше сто років! Приміром, афіша виступів Української республіканської капели у Відні німецькою мовою чітко артикулює, що капела відряджена за кордон українським Міністерством мистецтв та національної культури («Ukrainische Republikanische Kapelle im Auftrage des Ukrainischen Ministeriums für Kunst and nationale Kultur…»), тобто інформація про українське міністерство чітко прописана в публічному та культурному просторі Європі. Так само в безлічі європейських рецензій зазначається про вагому роль міністерства культури УНР в реалізації закордонного турне Капели, в реалізації культурної дипломатії.

Приміром, відгук віденської газети Musica Divina за 7 серпня 1919 року починається так: «Українське міністерство культури й мистецтв сфокусувало свою діяльність у молодій державі на хоровому співі як засобі політичної пропаганди. Світу, який був навмисне негативно поінформований деспотичною Росією щодо України, варто переконатись у самобутності культури українського народу. Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією також і її політичної незалежності».

По-перше, ми тут бачимо чітку ідентифікацію російсько-українського протистояння на рівні держав – це віденська преса серпня 1919 року – та абсолютно впізнавана сьогодні проблематика для незалежної української держави. По-друге, тут, в європейській пресі, є чітка ідентифікація Міністерства культури України як функціонуючої державної інституції. Отже, ми знаємо, що Україна мала не лише державність, але й функціональне Міністерство культури в 1919 році! Невже усвідомлення цього факту на нас не впливає?! На відчуття того, що нашій державі та державній культурній політиці ось вже понад сто років. І цю культурну політику, між іншим, високо цінували навіть в Європі.

Приміром ось відгук про престиж культурної політики УНР в бельгійському виданні: «Уряд Української Республіки підтримує національне мистецтво так високо, що є ідеалом для інших держав» (Брюссель, «De volksgazet», 14 січня 1920 року).

До речі, переклавши відгуки закордонної преси, бачимо, що в чеських газетах відзначали: «Чому ми, чехи, не маємо Міністерства культури, а Україна його створила?!». Або в США, де ще й досі не мають Міністерства культури, також аналізуючи приклад успішності української хорової пропаганди (тоді це називали так, бо не було ще такої термінології, як брендинг, промоція), також говорили: «Дивіться, Українська Республіка створила Міністерство культури, а ми ще й досі не спромоглись цього зробити».

Цей досвід створення державних інституцій і успішного їх функціонування є сьогодні дуже важливим, тому метою нашого проекту є також донести цю інформацію до сьогоднішніх державних службовців Міністерства культури і Міністерства закордонних справ. Я дуже тішуся, що Міністерство культури вже отримало примірники цього збірника, і Міністерство закордонних справ також зголосилось отримати 200 примірників нашого збірника для поширення своїми каналами закордоном. Ми готуємо також англомовне видання, тому що Міністерство закордонних справ відзначило, що буде від імені Міністерства поширювати інформацію про національний досвід України в галузі культурної дипломатії, оскільки він справді є одним із авангардних взагалі в світовій історії.

Громадський простір: Я знаю, що на основі Ваших доробок Ви зробили виставку, яка була представлена у Верховній Раді, чи плануєте Ви її показувати і надалі? Чи можуть наші читачі в майбутньому її побачити?

Тіна Пересунько: Я запрошую всіх небайдужих до співпраці з командою нашого проекту, тому що сьогодні дійсно хочеться створити максимальний резонанс щодо його поширення. Виставка експонувалась у Верховній Раді з 15 до 25 січня з нагоди ухвалення закону УНР в галузі культурної дипломатії, її було відкрито за участі Голови ВРУ.

Ми плануємо у лютому відкрити цю виставку в Кабінеті Міністрів України. Якщо вдасться, то ще й в Адміністрації Президента або Українському Домі, оскільки ми хочемо запросити до відкриття цієї виставки й Президента України Петра Порошенка, бо вважаємо за необхідне донести інформацію про вагомість культурної дипломатії Симона Петлюри, як глави української держави та головнокомандувача українських військ 100 років тому, який в тих самих умовах, що й сьогоднішній український президент, змагаючись з російською військовою та інформаційною агресією, спромігся на таке успішне політичне рішення – створити і профінансувати на рівні держави закордонні гастролі «Щедрика». Хотілось би донести цю інформацію і до Адміністрації Президента.

Відкриття виставки документів «Світовий тріумф «Щедрика» – 100 років культурної дипломатії України» за участі Міністра культури Євгена Нищука, 30 листопада 2018 року, Дипломатична академія при МЗС України

Відкриття виставки у Верховній Раді України за участі Голови ВРУ Андрія Парубія, 15 січня 2019 року.

У березні ми плануємо відкриття нашої виставки у фойє Міністерства закордонних справ, а далі виставка мандруватиме музейними просторами для огляду громадськістю Києва. Я сподіваюсь, що з травня або квітня ми почнемо регіональні мандри нашої виставки, зокрема маємо домовленості з Кам’янець-Подільським, в якому понад півтора місяці (з лютого до березеня 1919 року) перебувала Українська республіканська капела. Так само сподіваюсь, що вдасться реалізувати проект закордонної промоції 100-річчя культурної дипломатії України і показати інформаційний резонанс українського мистецтва доби УНР в різних країнах світу.

…………………………………………………..
Робота над текстом Ірини Гузій