У Києві відбулася презентація Несторівського центру

2 березня у Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого відбулася презентація освітньої платформи nestor 4.0 (та зокрема онлайн-курсу “Публічна еклезіологія” архімандрита Кирила Говоруна) від Несторівського центру. Говорили також про Церкву як частину громадянського суспільства та її внесок у трансформацію України, її участь під час подій Майдану, про автокефалію та про актуальну потребу міжрелігійної толерантності. 

Надання автокефалії православній церкві України — дії церковної і світської влади в Україні та материнської Константинопольської православної церкви, спрямовані на подолання наслідків поділу українського православ’я та створення єдиної православної церкви України як самокерованої, незалежної частини Вселенської Православної Церкви. Підсумком цього процесу стало отримання Томосу про автокефалію, яке відбулося 6 січня 2019 року.

“На Майдані Церква оприсутнилась, як суб’єкт громадянського суспільства. І це оприсутнення відбулося таким чином, що церковні діячі, віруючі люди разом з усіма мітингувальниками розділяли все, що відбувалося на Майдані – вони так само ризикували своїм життям, вони так само допомагали Майдану чим могли… Я пам’ятаю, що для мене закарбувалося на все моє життя, коли греко-католицький священник (це ще до початку подій на Грушевського) підійшов до хлопчини, бійця внутрішній військ на той час і, звертаючись до нього, казав: “Дитино, скажи мені, будь ласка, невже може статися так, що ти будеш бити цих людей?”  І я пригадую, що після цих слів вони вдвох почали плакати. Це був справді чутливий момент, тоді стало зрозуміло, що Церква на Майдані присутня у особливий спосіб, вона підтримувала Майдан, його гідність, транслювала цінності.

Власне, Майдан закінчився, почалися суспільно-політичні трансформації, розпочалася війна, був анексований Крим, всі ми ставили запитання: як ми можемо підставити своє плече Україні, яка потерпала? Багато з нас вирішувало, що потрібно купувати бронежилети, каски, допомагати нашому війську, і це все в підсумку більш-менш унормувалося в плані постачання. І ось тоді кожен ставив питання: а тепер що? Ми відповіли на це питання таким чином, що ми повинні щось робити з того місця, на якому знаходимось. Ми створили Несторівський центр і поставили собі за мету допомагати реформуватися українській освіті”, – розповів директор Несторівського центру Віталій Хромець.

“Нове осмислення своєї ідентичності для українського народу, який зараз вже себе усвідомлює вже не просто через колядки, щедрівки, через народні традиції, кутю, що, безумовно, є важливим, відбувається усвідомлення себе не через ідеологеми – за НАТО чи проти, за одну ідеологію, проти іншої, ходити під одними гаслами чи іншими, – це осмислення себе, як частини суспільства… До речі, з приводу цього є велика дискусія, чи Церква є частиною громадянського суспільства, чи вона долучається до побудови громадянського суспільства, але при цьому залишається чимось іншим. Тим не менше, люди, осмислюють свою релігійність і перевизначають самих себе, як релігійних, парафіян, тих, хто належить до тієї чи іншої конфесії, в тому числі через призму соціальних трансформацій, соціальних перетворень. Власне, відповіддю на це є онлайн-курс “Публічна еклезіологія”, який ми пропонуємо. Публічна еклезіологія – це якраз форма осмислення себе – коли народ, люди усвідомлюють себе, коли вони усвідомлюють, у що вони вірять, коли вони усвідомлюють те, що вони вірять в якихось інших термінах.

Мені здається, що це дуже позитивний, правильний процес – хоча б тому, що це творчий процес. Це означає, що для людей віра не є формальністю, що це не є лише формою народного побуту чи просто політичними гаслами, як це інколи буває в деяких суспільствах, громадах, соціальних групах. Віра – це є щось живе, що вимагає постійного переосмислення, перевизначення – переосмислення того, у що ми віримо у категоріях того контексту, у якому зараз знаходимося, це конче необхідний процес. Я сподіваюся, що платформа Nestor 4.0 допоможе усвідомлювати себе у інших ітераціях суспільного розвитку, важливого для всього українського суспільства”, –   зауважив під час презентації український богослов, професор університету Лойола-Мерімаунт в Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США), архімандрит Кирило (Говорун).

“Україні ж, де впродовж десятиліть радянського панування Церкву було штучно витіснено з суспільно-політичного простору і де сам цей простір довгий час був рудиментарний і імітаційний, публічної теології не могло бути за визначенням. Вона народжується лише зараз, коли внаслідок революцій 2004 і 2014 років в Україні почало активно формуватися відповідальне громадянське суспільство. Церква поступово сприймає його як свого партнера – на додаток до традиційного партнера в особі держави. Церква також намагається переосмислити себе в нових суспільно-політичних координатах. Це й надає імпульс українській публічній теології, яку варто було б більш точно визначати як публічну еклезіологію, адже присутність релігії в публічній площі (в деяких західних країнах досить аморфна) в Україні має традиційну форму церковності.

І українське суспільство, і українські церкви можуть отримати велику користь від знахідок в галузі публічної еклезіології. Суспільству це дає можливість краще збагнути Церкву – трохи містичного і не цілком зрозумілого партнера, який перебував разом з активними громадянами на Майдані, сприяв волонтерському руху та допомагав армії і добровольцям під час випробування війною. Церкві це дає нагоду більш дієво реалізовувати свою місію в нових суспільно-політичних умовах – не заплющуючи на них очі, а вглядаючись в них і, з одного боку, намагаючись розпізнати в них засади євангельської моралі, а, з іншого – даючи їм критичну оцінку з погляду тієї самої моралі”, – архімандрит Кирило (Говорун).

“Я знову хочу закликати до толерантності – до внутрішньої та зовнішньої міжрелігійної толерантності , тому що це те, що дасть можливість Україні вижити в такій складній ситуації гібридної війни і страшенного протистояння”, – закликала Людмила Филипович, доктор філософських наук, завідувач відділу філософії та історії релігії ІФ НАНУ.

 “На мою думку, некоректно говорити, що автокефальний рух – Томос і Православна Церква України,   увінчали столітню боротьбу за повністю незалежну ні від кого церкву. Автокефалія, а краще сказати спроби усамостійнення Православної Церкви України протягом двадцятого століття проголошувалися щонайменше п’ять разів. За різними підрахунками, три з цих (хтось каже дві) спроби визнавалися Вселенським Патріархатом.

Як ми знаємо, християнство, православна церква в Україні структуризувалася, як інституція з 988 року, з хрещення Володимирового, – якби протягом цього періоду у нас нічого не було, якихось спроб і рухів, то на підставі чого, де і звідки взявся би ґрунт, щоб ми проголошували п’ять разів поспіль (як мінімум 5 разів за XX століття) автокефалію? Відповідно, цей ґрунт, певною мірою назрівав, або краще сказати, еволюціонував протягом існування української пастви, української православної церкви як такої з моменту її хрещення. Фактично, ключова проблема, чому ми не могли побачити автокефалію трошечки раніше – це певно проблема в самій канонічній структурі оформлення Церкви – Церква, на жаль, не можлива без єпископату”, – розповів експерт Несторівського центру Сергій Башинський.