Тетяна Нагорняк: У стані “маргінала” маємо доводити своїй країні, що ми українці

Громадський Простір

“… То лето было странным и последним донецким летом, после которого жизнь разделилась на «до» и «после» войны. На фоне четкого осознания, что нужно до последнего быть в Донецке, рождалось предчувствие большой беды и безысходности. Внутренний диалог все больше сводился к молитвам за Украину, ежедневный словарь пополнялся фразами «прилетело по адресу» и «это – запуск, быстро в подвал, ждем ответку», важными вдруг стали номера полезных служб на случай попадания. Но не покидало какое-то внутреннее убеждение: «однозначно есть другие миры, в которых можно петь»… Я и сейчас, вспоминая погибших ребят, знаю, что есть другие миры, в которых они поют! Вместе с ребятами умирал и Донецк…” (Донбас – арена війни) – розповідає свою життєву історії, історію того, що відбувалося у Донецьку 2014 року - Тетяна Нагорняк, доктор наук, професор політології Донецького національного університету.

Із Тетяною ми познайомилися у Вінниці, на кафедрі журналістики в Донецькому національному університеті. У Тетяни ми розпитали, як живеться та працюється їм, уже донецьким вінничанам, у новій громаді, у новому місті, у “новому” університеті.

Тетяна Нагорняк: Я думаю, що це був найскладніший рік в моєму житті, в житті моєї родини, в житті університетської родини. І цей рік – це не просто випробування, це випробування для України, в першу чергу. Бо це такий меседж на об’єднання громади. Україна ніколи не була єдиною. І не президентські вибори 2004 року, і не президентські 201о року роз’єднали українських людей. Ми по-різному становилися політичною нацією.  У 1991р., коли відбувся занепад СРСР і сформувалася нова національна держава, то схід України сприйняв це як даність, як подарунок долі, а захід України за це боровся. І десь з кінця 80-тих, перші роки 90-тих поверталася та національна інтелігенція, яка пройшла серйозні випробування, які ми зараз проходимо. Все циклічно.

Зараз наше перебування в центрі України – це випробування на об’єднання українців як таких. Ми вчимося і вінничан, вінничани вчаться в нас. І я думаю, якщо в нас вийде, то Україна має шанс. Особливо, якщо політична влада, державна влада не буде втручатися в цей процес.

Г.П.: Люди порозуміються...

Т.Н.: Люди порозуміються. Бо на відміну від імперського шляху розвитку, який проходить зараз Російська Федерація, Україна ж там, де українці. Нас от взяти, пересадити і ми залишимося українцями. Ми ніколи не розвивалися територіальним шляхом. Це імперії розвиваються таким шляхом, коли приєднують до себе території, використовують ресурси, достатньо ганебно ставлячись до людей, які жили на цій території, вважаючи, що асиміляція і підкорення титульному етносу це правильно. Для України це неприйнятно. І саме тому наші діаспори українські в Канаді, в Австралії,в США, вони достатньо локально проживають, зберігаючи всі традиції, мову, цінності і саме вони зараз допомагають нам тут відчувати себе спільною громадою, братерством як таким. На жаль, державна влада як не мала цілеспрямованої державної політики по об’єднанню нації, по певному діалогу між центром та територіальними, локальними одиницями, так і зараз немає. Те, що сталося в Донбасі – це і наша провина, і провина державних діячів, які не розмовляли державницькою мовою, і зараз перебуваючи в стані маргінала, в стані переселенця, ми майже кожного дня маємо доводити своїй країні, що ми українці, відвідуючи якісь там міграційні служби, ставлячи якісь там печатки про те, що ми саме тут перебуваємо. Це схоже на інші закриті групи. Але все рівно це випробування, випробування з боку держави, є ще суспільство, є громада. І от це той шлях, який ми маємо зараз пройти.

Г.П.: На Вашу думку, як можна “подолати” таке неправильне сприйняття державою чи громадою?

Т.Н.: Доки люди будуть сприймати реальну владу як ото “царя батюшку”, який має щось вирішувати за нас, то нічого не відбудеться. А як можна – слід визнавати в них просто функціонерів, яких ми приймаємо на роботу. Якщо це буде усвідомлено на рівні громадянського суспільства, то це можливо подолати. І у Вінниці тут серйозний шанс на це. Тут дуже розвинутий громадянський сектор.

Г.П.: Ви відчуваєте це?

Т.Н.: Так.

Г.П.:  Уже є зв’язки, налагоджено партнерство… і сьогоднішня презентація – це продукт  цього.

Т.Н.: Сьогоднішня презентація свідчить саме про  нашу інтеграцію.

Г.П.: Яке сприйняття цих історій? Ми знаємо, що до першої книжки “Історії несепаратисток” була прикута велика увага. 

Т.Н.: По-перше, я хочу сказати, що українців від інших націй відрізняє щирість. особливо, якщо йдеться про щирість людини, яка знаходиться в біді.І ці книжки,і перша, і друга – це як душа навиворіт. Це не може не сприйматися. Це просто не спотворено, не підроблено, не штучно. Це щиро,і це певний інформаційний канал до таких солідарних комунікацій. Це світосприйняття наше, яке не є унікальним. Просто це ми зараз попали в таку ситуацію. І Україна зараз має розуміти, що це не локальний конфлікт, це не війна в Донбасі, це війна в Україні.

Скільки б зараз президент або представники іншої політичної еліти не підміняли понять, це війна в Україні! І відповідно, закінчення цієї війни при найпозитивнішому сценарії  – це має бути перемога України. Але, на жаль, я думаю, що такий сценарій неможливий. Я думаю, що йдеться про домовленість в контексті Мінських домовленостей, про домовленість еліти України і Російської Федерації, країни-агресора. Про те, що та територія буде повернута в якомусь особливому статусі до території України. І, відповідно, незадоволених цим фактом буде дуже багато, і це небезпечно для цілісності і для державності України.

Г.П.: Тобто спокою ще не чекати…

Т.Н.: По-перше, люди залишаються там жити. Частина очікує на Україну, інша частина очікує на приєднання до РФ, треті вірять в якусь псевдо республіку, а ще є люди, які поховали своїх дітей через цей конфлікт. І я думаю, що дуже скоро постане питання – “А за що ми вмирали?”… І тому, це тільки початок конфлікту в Україні.

Г.П.: Час переосмислення ще теж не розпочато.

Т.Н.: От ви запитали, як сприймають вінничани та інші, от в Житомирі ми були також… Ми запрошені в Київський національний університет Шевченка з цією презентацією. Я думаю, що соціальний попит на справжнє визнання цього конфлікту, на справжні події, які привели до того, що так сталося, люди виїхали, що мотивація одна – бути просто в Україні. Люди хочуть про це знати і мають про це знати.

Г.П.: Можливо Ви хотіли б сказати якийсь об’єднавчий меседж Україні та українцям?

Т.Н.: Україна – це земля наших дітей, не наша, не батьківська. Не слід повертатися в минуле. Не слід шукати хто винен в сучасності, слід разом зберігати українську землю для наших дітей.