Нескорений. Артур Кірєєв: “Маємо вміти тримати удар, і в кожному такому ударі знаходити щось світле для себе, інакше ніяк”
Цьогоріч в межах проекту «Моя боротьба за незалежність» Музей Гідності у Львові в співпраці з Навчально-методичним центром освіти м. Львова записав кілька інтерв’ю з учасниками Революції Гідності та ...
Додано:
Музей Гідності у Львові
Цьогоріч в межах проекту «Моя боротьба за незалежність» Музей Гідності у Львові в співпраці з Навчально-методичним центром освіти м. Львова записав кілька інтерв’ю з учасниками Революції Гідності та ветеранами російсько-української війни. Непересічними людьми, які надихають своїм прикладом, заряджають своєю енергією. Людьми, знайомством з якими пишаєшся. Новітніми Героями, на історіях яких повинні виховуватись нові покоління українців.
Пропонуємо вашій увазі дуже цікаву розмову з Артуром Кирєєвим – старшим лейтенантом інженерних військ ЗСУ. Як кадровий офіцер, на війну Артур потрапив з самого початку. В листопаді 2015 року, внаслідок ворожого мінометного обстрілу, отримав тяжкі поранення при встановленні мінних загороджень для захисту позицій наших військ біля шахти «Бутівка».
Далі були роки лікування у різних шпиталях і реабілітаційних центрах. Дніпро, Київ, Львів… Саме Львів став для Артура новою домівкою. У львівському військовому шпиталі він познайомився із волонтерами, які не лише допомагали, а й стали його близькими друзями. На щастя, лікарям вдалося врятувати руку, хоч цілком реальною була загроза ампутації. Тяжке поранення хребта не дає змоги ходити, тож Артур пересувається на візку і терпіти не може львівської бруківки, яка зовсім не пристосована для цього. Увесь цей час поруч з ним розуміюча кохана дружина Аліна, яка у всьому підтримує і допомагає.
Милого року на сторінці Артура у фб з’явився важливий пост під назвою «День_Народження_2»:
«Друге день народження приходить до мене заздалегідь, бо чим ближче до 14 листопада тим частіше, я починаю аналізувати події мого поранення, і до голови лізуть такі думки, що якби на хвилину раніше виїхали, або на блокпості не питали пароль, чи швидше їхали, то ми могли б не попасти під обстріл, який забрав життя Героя старшого сержанта Віталіка Благовісного.
Герої Не Вмирають – це я розумію, але хотілось би, щоб він був живий і десь колись дзвонив і жалівся на битовуху, або ще на щось…
І якщо вже бути зовсім відвертим, то життя у візку мені не подобається від слова “Зовсім”…
Життя бентежне і воно частенько нас б’є і ніколи не знаєш, звідки чекати того удару…
Тому маємо вміти тримати удар і в кожному такому ударі знаходити, щось світле для себе, інакше ніяк…
Буває таке, що думаєш ну і лайно то наше життя, але потім згадуєш…
Так в мене лопата є, зараз розгребу.
Якби не поранення, я б ніколи не зустрів тих людей, якими я дуже дорожу, тих друзів, які мені як рідня і, повірте, я їх дуже ціную і саме головне родину, яка в будь-яку хвилину мене підтримає…
Цінуйте те, що у Вас вже є…
Щоб потім не кусати лікті, коли його не буде, бо життя бентежне…
Моє світло – це вірні друзі, родина яка прийме мене і підтримає у будь яку хвилину і Алінка.
А Алінка є Алінка
В будь якій ситуації не опускайте рук і ви обов’язково знайдете своє Світло.»
Два роки тому Артур звільнився з ЗСУ, але продовжує допомагати побратимам на сході і пораненим у шпиталі. А також два роки поспіль на День Незалежності України організовує Марш Нескорених у Львові.
Артур народився і виріс у Донецьку. Там закінчив військовий ліцей з посиленою фізичною підготовкою. Згодом вирішив вступити до ВУЗу.
- Дід мій дуже хотів, аби я став даішником, і я пішов подавати документи у Донецький юридичний інститут. Оскільки у мене не має батьків, то я мав пільги при вступі, і діду сказали: оскільки ваш внук пільговик, то з нього лише 10 тис.$, щоб він міг вчитися на гаїшника, а якщо йти на слідчого, то 8 тис.$.
Я сказав тоді діду, що якщо він заплатить за мене, щоб я став мєнтом, то піду з дому. Бабуся, на щастя, вступила в цю дискусію і заявила, що в нас таких грошей нема» – розповідає Артур.
Тоді він пішов працювати: спершу вантажником, згодом комірником, купив комп’ютер, бабусі допомагав.
- «Мені було тоді 18 років і в принципі все мені у моєму житті подобалось, про вищу освіту я вже й не думав.
Але за якийсь час приходить дід і каже: ” Значить так, ти збираєшся і їдеш поступати у військовий інститут в Кам’янець-Подільський”.
А я навіть не знаю, де він той Кам’янець-Подільський. Відкриваю гугл-карту, дивлюсь: Донецьк тут, Кам’янець-Подільський в іншому кінці України. Думаю: «Йошкін кот!» Але добре, їдемо!»
На місці з’ясувалося, що вступити не вийде, бо Артур не здавав ЗНО з фізики – профільного предмету на факультеті вибухової справи.
Тоді хлопцю запропонували підписати контракт і йти в армію. Артур так і зробив, а наступного року вступив до інституту.
- «Так я потрапив на Західну Україну. Коли приїжджав додому, то друзі дивились на мене великими очима і все випитували чи не побили мене там раптом? Казали, щоб ножа взяв з собою.
Я їм відповідав: ” Хлопці, там люди кращі, ніж у нас. Гостинні. Нема чого боятись туди їхати».
В останній рік навчання військовий інститут у Кам’янці-Подільському розформували і перенесли до Львова, приєднавши до Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. За спеціальністю Артур військовий інженер, сапер. Спеціалізація – вибухова справа. Після закінчення академії у 2013р. був скерований для проходження служби у 93-ю бригаду на Дніпропетровщину.
- «На перше шикування, де мене мали представити як нового офіцера, я прийшов у парадній формі, в білій сорочці. То на мене усі дивилися, як на пришельця з космосу. Потім солдати сказали мені, що я єдиний, хто у такому вигляді прийшов на представлення за останні 10 років.
Спочатку був командиром інженерно- технічного взводу. Весь час ми займалися утилізацією боєприпасів. З понеділка по п’ятницю, щотижня. Привозили різне. Від гранат Ф-1 до 158-ми міліметрових гаубичних снарядів. Або ж їздили після стрільб артилеристів і збирали по полю усе, що в них не вибухнуло. Вантажили 50-ти кілограмові болванки і їхали утилізовувати. Займалися розмінуванням» – згадує Артур.
З початком заворушень на сході його підрозділ відправляють на навчання в Харківську область, де хлопці мінували поля і копали протитанкові рови зі сторони ймовірного наступу російських військ.
- «Там я вперше зустрівся з волонтерами. Вперше побачив, що є люди, які готові допомагати армії. Нам на тактичну групу привезли десь 14 чи 15 тушок свиней. Комбат правда, злякався трохи і закопав їх, бо думав, що нас отруїти можуть. Згодом привозили дуже багато всього, допомога від людей була капітальною.»
Після повернення в бригаду, в підпорядкуванні молодого офіцера вже була тактична група в кількості 190 осіб. Але люди були розкидані по різних батальйонах, в якості інженерно-саперних взводів, відділень інженерної розвідки та ін.
- «Ми поїхали на підсилення в 3-й батальйон в інженерно-саперний взвод. Хлопці, які були зі мною, щойно закінчили курси саперної і вибухової справи і з них лише одиниці знали, до прикладу, чим відрізняються різні типи мін.
В АТО ми взагалі самі вчились, як різні типи мін ставити. В полі, по відео.
Під обстріли потрапляли. Під час першого бою я взагалі не надто щось зрозумів. Він тривав близько 2,5 годин, а мені здалося, що 5-10 хвилин. Я встигав лише комбату дзвонити і питав чи наші танки вже їдуть на допомогу. З трьох танків, які виїхали один закипів через 50 метрів, інший через 5 км.
Стан армії на початку війни був просто плачевним. Якось мені один майор каже: бери металошукачі. А на них уже 20 років немає елементів живлення! Я що маю з ними як дурень ходити і пищати вголос: “Пі-пі”?
Але я їх мусив узяти, щоб начальство відзвітувало в Київ, що металошукачами вони нас забезпечили. Єдина корись з них була це такий щуп на кінці, яким можна було шукати у землі міни.
Дякую волонтерам знову. Вони нам через 2 тижні два Гаррети прислали.
Взагалі у волонтерів можна було попросити усе і вони привозили чи надсилали. Підтримка була шалена.
В армії мені дали два бронежилети. Я одягнув один, а він важить десь 25кг. І від лежання на складі впродовж багатьох років тканина, у яку вкладалися пластини, просто почала розлазитися від старості.
Я біжу в ньому по полю, а з мене пластини випадають. А я ж розписався при отриманні за них! Думаю:” Йолки-моталки!” І мушу бігати їх збирати, а в любий момент може прилетіти.» – згадує Артур.
Виглядає, що Ви досить таки нетиповий офіцер. Адже ми усі чули про численні розповіді, які проблемні взаємовідносини були в армії ще з радянських часів між офіцерами і звичайними рядовими солдатами?
- Я вважаю, що повага до старшого за званням повинна бути, але якщо він не віддає дурних наказів і не гнобить молодших офіцерів – капітанів, лейтенантів, говорячи, що я майор, а ти ніхто. Не задовбує різними нікому не потрібними дурницями. Коли я потрапив на фронт, то там командирів, кадрових офіцерів було дуже мало.
До війни випадків нормальних стосунків і людського відношення між командиром бригади, полковником чи підполковником і лейтенантами практично не було.
А з початком війни у мене з замкомандиром бригади були нормальні відносини. Він бачив, що я добре виконую свої обов’язки, не боюсь їздити на передову з хлопцями і ставився до мене, як до людини, прислухався до моєї думки.
А були такі, що повна совдепія головного мозку в людини. Один командир каже мені якось: “Ти на своїй машині будеш їхати в середині колони.” А в мене в машині півтори тонни тротилу! І на мої аргументи, що у випадку прильоту в моє авто ляже півколони йому було байдуже.
Добре, що інший офіцер – капітан Максим Прєсняков розумів, що означає така кількість вибухівки і сказав мені їхати на метрів 200 позаду колони.
В армії звісно були не лише вмотивовані добровольці. Були ті, хто пішов до війська зовсім не за покликом серця. Були ті, хто боявся. І це нормально. Коли наш базовий табір почали щодня обстрілювати мені теж було страшно. Не вірте, якщо вам хтось скаже, що не боїться нічого. Це брехня! Якщо хтось боявся їхати на виїзд наприклад , то я говорив: скажи і ти не поїдеш з нами. Така людина може підставити у критичній ситуації інших, які кинуться його рятувати і втрати можуть бути значно більшими.
Якось я приїхав з виїзду, а половини взводу, який мені недавно передали, немає. Після артобстрілу вони просто “дали по педалях”. Я їм дзвоню і кажу:”Дибіли! Верніться назад. Ви тут зброю полишали, яка за вами закріплена і за яку ви будете відповідати у випадку втрати. Я скажу комбату, що відправив вас. Але забирайте своє майно і здайте його у встановленому порядку. Воно мені не треба.
Вертаються ці дурні назад. Я їх загружаю їхніми речами, пишу папір, що вони дійсно залишають зону АТО. І повідомляю свого командира майора, що цей баласт мені не потрібен. Позбувшись їх реально стало легше жити.
З моєї групи 5-ро поїхало з ними, але через тиждень четверо зрозуміло свою помилку і просилися назад.
Були випадки, коли по п’яні розтяжку хтось міг поставити, на якій потім хтось зі своїх підірвався.
В мене в бригаді на початках казали: орден отримують посмертно. Я подавав дуже багатьох заслужених людей на ордени, а давали в кращому випадку якусь медальку…
» – з гіркотою розповідає Артур.
Як Ви думаєте за рахунок чого українська армія змогла станом на 2015 рік стабілізувати фронт і не дозволити ворогу просунутися ще далі?
- Влітку 2014 ми дуже швидко наступали, навіть з тим озброєнням, яке мали на той час. Пам’ятаю, як взяли половину Дебальцевого, Ясинувату, до Донецька лишалося кілометрів п’ять. А далі нам сказали зупинитися. Чого? Я сам не знаю.
Зупинитися означало дати окопатися противнику. А вибити його після цього з позицій дуже важко.
Коли по нас стріляли з мінометів на початку війни, то зрозуміло було, що це не російські війська. Снаряди літали хаотично в усіх напрямках. А коли зайшли регулярні війська РФ, то бити почали прицільно по наших позиціях. Коли ти стоїш на одному місці починається позиційна війна. Вони пристрілялись і все, хана тобі.
Завдяки чому встояла армія, мабуть і казати не треба. Передусім, це шалена підтримка і допомога людей.
По-друге, завдяки людям, які дійсно хотіли, щоб Україна була вільною і незалежною.
Також на той час вже помінялося ставлення вищого командування до молодших офіцерів і солдат.
Зараз, на мій погляд, все вертається до того, що й було до війни. Призвали назад в армію тих майорів і підполковників, які думають, що мають корону на голові і мають підлеглих за ніщо.
Чому впродовж останніх років з армії йдуть вмотивовані і досвідчені бійці?
- Мені здається, що відсотків 70 переконаних і вмотивованих патріотів, зокрема тих, що були на майдані, за ці роки вже або загинули, або були поранені чи контужені.
Нашу армію, на жаль, не можна порівнювати з російською. Хоч якщо подивитися на наше військо у 2014 і зараз, то це небо і земля. Є форма, каски, бронежилети. Кажуть є техніка, але ми її на передовій не бачили. Зарплата зросла значно, і це важлива річ. Бо на початках ми отримували близько 2,5 тисячі гривень. Згодом ще почали доплачувати за перебування на першій лінії стільки ж. Але хто в здоровому глузді піде за 5 тисяч на фронт, де тебе в будь-який момент можуть вбити? Заробітчан тоді в армії не було.
Я не скажу, що зараз у військових мала заробітна платня. Той самий майор зараз отримує десь 20 тисяч гривень. Я не думаю, що це мала зарплата.
А більшість йде тому що до армії повертається та ж сама совдепія, яка була раніше. Неможливо ставитись до людей, як до гівна.
Я вважаю, що до особового складу потрібно ставитись так, як ти хочеш щоб ставились до тебе. Водночас не потрібно в попу цілувати солдат, зрозуміло, що треба десь і по голові дати по ситуації.
Чи є хтось серед ваших знайомих або друзів з Донецька, хто зараз воює на боці сепаратистів?
- Серед моїх друзів або донецьких знайомих таких немає, але в нас наприклад був офіцер в бригаді, який зі зброєю втік до Криму. За мною певний час ходив один майор і казав: «Я за тобою наглядаю. Ти ж з Донецька. Ти ж не втечеш?» А я його тролив у відповідь, що коли він піде спати візьму Урал і вивезу усю зброю, щоб продати в Донецьку.
Дідусь з бабусею запитали у мене одного разу: що ти думаєш з приводу цієї ситуації? А я їм відповів раз і назавжди: військову присягу я давав народу України, не ДНР, ні РФ. Крім того, якщо ти не дотримуєшся присяги, то в твоїй особовій справі буде написано: схильний до зради. Це ж наскільки треба бути гнилим, щоб сьогодні, коли влада помінялася – перевзутися, а завтра, як прийдуть інші – знову перевзувся? То який з тебе офіцер? Тоді треба вантажником знову йти.
У листопаді 2015 року молодий офіцер був тяжкопоранений внаслідок мінометного обстрілу при встановленні протитанкових мінних загороджень недалеко від нового терміналу ДАПу. Артур з побратимами мав замінувати місця ймовірного прориву ворожої бронетехніки від шахти «Бутівка» до позиції «Зеніт». В них була спеціальна інженерна техніка для закладки мін, але вона була не броньованою, а при попаданні з гранатомета спалахувала як свічка. Окрім того з 2014 по 2015 рік там постійно йшли бойові дії і ніхто не знав, що там вкопано, скільки там може бути розтяжок чи мін.
- «Завдання було дуже дурне, і я про це казав командуванню. Але був наказ на бойове завдання і ми мусили його виконувати. Я прийняв рішення, що будемо встановлювати міни вручну. Спочатку зранку, поки був туман, я пробив стежку, а далі мені по-ланцюжку хлопці передавали міни, а я їх встановлював. Розрахунок був такий, що у випадку обстрілу загину я один і максимум хлопець, який буде поруч отримає поранення. Якщо ж вигнати в поле два екіпажі техніки, то 95% вірогідності, що них ніхто б не вижив. Там за 200метрів були позиції ДНР і в них було чим стріляти.
Ми майже завершили завдання, я поставив усі міни. Вже кінець, ми все зробили, все добре. Заходжу за пагорб і тут починають обстрілювати БМП, яка нас прикривала. Спершу прилітає в БМП, а далі нас починається обстріл з міномета. Поруч зі мною вибухає…
Кожен солдат знає, що коли поруч вибухає снаряд, потрібно падати на землю. Це вже на автоматі робиться. І коли прилетіла та міна, я також впав. Але цього разу відчув, що впав якось зовсім по-іншому. За якийсь час я зрозумів, що зовсім не відчуваю нічого нижче пояса. Від слова зовсім…
Сказати я нічого не міг, мабуть від шоку. Спершу подумав, що це якусь нову зброю на нас випробовують – настільки сильною була ударна хвиля. Боявся, що потрощило усі органи всередині.
Я закрив очі і чекаю, коли ж буде кінець тонелю. Але нічого не дочекався))
До мене підбігли хлопці і почали під обстрілом витягувати. Потім несуть і кидають на лавку у броньований краз. Дороги там роздовбані страшно, ми їдемо, а мене кидає на тій лавці. Така біль була страшна… а поруч ще сидить солдат і пхає мені до рота весь час цигарку, щоб я покурив. А я не можу, мене цей запах дратує. Я його послав із останніх сил.»
Артура евакуювали у Водяне, де йому надали першу медичну допомогу. Тоді ж медики врятували життя Володі Отінова – побратима, якого теж поранили під час цього обстрілу.
- «Першим ділом після того, як привезли в лікарню, мені дали подихати в алкотестер. Я тоді такий злий був! Хоч згодом зрозумів, що це правильно. Бо якщо ти по-п’яні отримав поранення, то які тобі пільги можуть бути або виплати?
Я дихнув туди і відключився. Прийшов до тями вже в реанімації в Дніпрі. Виявилось, що мене на гелікоптері туди перевезли.
В реанімації я дізнався, що на цьому завданні загинув командир відділення Віталік Благовісний… До сьогоднішнього дня мене це мучить, постійно прокручую в себе в голові. Думаю, що потрібно було на 2 хвилини раніше все закінчити, до обстрілу.
Але нічого вже не повернеш…
На війні я втратив багато друзів і знайомих, дуже гарних людей, які не хотіли нічого, лише щоб Україна була єдиною. Дай Боже, щоб так і було!»
Пораненого героя лікували спочатку в Дніпрі, згодом перевели до шпиталю у Львові. Окрім хребта, уламок був в нозі, в лопатці, права рука не рухалася. Її ледь врятували, реальною була ампутація, бо під час операції «провтикали» там якусь штуку. В Артура почала пухнути і сильно боліти поранена рука. Давали таке знеболювальне, що навіть не впізнавав свою кохану дівчину Аліну, яка постійно була поруч з ним. Після цього відмовився від знеболювального. Тоді йому дуже допомогла Оксана Корчинська, на той час депутат ВР. Вона привезла професора з Києва, який зробив операцію, що тривала 18 годин! Після цього рука перестала боліти і опухати, а згодом повністю відновилася.
Хто тоді вам допомагав найбільше, окрім коханої?
- Мені дуже допомогли волонтери! Я вважаю, що найкращий шпиталь, де є волонтери це Львів, на другому місці Київ. У Львові особливо файне людське відношення, постійно допомагають, приносять, що потрібно. Увесь час дзвонять і пишуть, питають як я. До сьогодні збирають якісь кошти хлопцям на реабілітацію чи операцію, навіть закордоном.
Як ви познайомились з Аліною?
- Ми зустрілися в потязі, і вона, виходячи в Харкові, залишила мені в паспорті записку. Я приїхав у Донецьк, лишив паспорт на столі і через кілька днів дід, якому був потрібен для чогось мій паспорт, знайшов у ньому цю записку, де Аліна залишила свій номер телефону. Я їй написав і так ми почали переписуватись, потім зустрілися в Кам’янці-Подільському і згодом почали зустрічатися. А одружилися ми дуже скромно в шпиталі у Львові, у мене тоді ще температура була 39…
Чому ви вирішили переїхати жити до Львова?
- Я взагалі хотів жити у Кам’янці-Подільському, це Алінка хотіла жити у Львові і казала, що це дуже гарне місто. Нам ще пропонували жити у Києві, але я не захотів, для мене там забагато метушні.
У нас також була дуже непроста історія з отриманням житла. Спершу мені пропонували житло від Міноборони у Брюховичах. Але вони навіть не знали чи пристосоване воно для візка, казали, щоб відмовився, як не підходить. Але як я можу знати чи воно мені підходить, коли навіть фото не бачив? І чому повинен підписувати відмову?
А у той час також вийшов закон, згідно якого у Львові для поранених військових виділяли на придбання житла суму до 15тис. гривень за м², в Києві ця сума була 20 тис., в деяких інших менших містах по 8 тис., залежно від ринкової вартості. І залежно від твоєї прописки. Мене зареєстрували у Львові, дякуючи Академії сухопутних військ, де я на той час працював.
Влада виділила мені 1 мільйон 50 тисяч гривень на придбання житла. І далі почалася незрозуміла тяганина. Працівниця відділу у міськраді, який цим займався, показувала нам якесь зовсім невідповідне і непристосоване житло, часто у добитому стані. Або в новобудові за майже 2млн! І коли я зателефонував туди з питаннями «Чому?», мені почали розповідати, що те, що я маю знайому депутатку ВР нічого не означає і якщо нам не підходять їхні варіанти, то щоб ми шукали собі самі. І що вона більш не хоче зі мною розмовляти. Ще вона вимагала від мене надати довідку з ДНР про те, що я не маю там житла. До скандалу доходило! Як вона собі уявляла, що український офіцер може поїхати в окупований Донецьк, щоб привезти їй цю довідку??!
Мене це дуже обурило і я сказав їй, що це взагалі вона працює для людей, а не я на неї. Що якщо її щось не влаштовує в цій роботі, вона може звільнитися, заснувати свій бізнес і там диктувати умови. Влада мені виділяє такі гроші раз на життя. Згодом їхнього керівника взяли на відкаті і стало зрозуміло, що нам пропонували лише ті варіанти, з яких вони мали процент… Це обурює, що наживаються навіть на таких людях, як поранені солдати!
Потім знайома сказала нам, що у одній новобудові є квартира, яка нам підходить, але вона коштує 1млн200тис. Я зателефонував до представника фірми-забудовника і попросив дівчину, яка відповіла по телефону, допомогти мені вийти на когось із їхньої дирекції, щоб попросити про знижку. Пообіцяв публічно подякувати і прорекламувати їх. Вона пообіцяла запитати. Через день мені ця дівчина передзвонює і каже, що їхнє начальство дало добро. Що нічого не потрібно писати, дякувати. Вони просто дали нам 150тис. гривень знижки. Ми придбали цю квартиру і тепер живемо у Львові. І досі так і не знаємо кому подякувати. Ось така різниця у ставленні людей.
З Вашого досвіду, наскільки Львів пристосований до життя і пересування людини на візку? Чи щось змінюється впродовж останніх років.
Я думаю, що Львів це не найгірше місто в Україні для пересування на візку, але я дуже не люблю їздити по бруківці. В цивілізованих країнах те, що побут пристосований для життя маломобільних людей є буденністю, а в нас кожен такий випадок подають як велике досягнення, часто якогось чиновника чи депутата. Ми прагнемо в Європу, а наш менталітет не дасть нам це зробити ще років 10 або 20.
Аліна додає, що кав’ярні, передусім ті нові, які відкриваються, не дбають про можливість, щоб до них могли заїхати люди на візку, і їй прикро, що вона з чоловіком не може сходити кудись на каву.
Артур, Ви виросли у російськомовному місті, а у Львові перейшли на українську, так?
- Стараюсь). Перейти на українську було не складно. Це залежить від людей, звісно. Але, на мою думку, не потрібно змушувати. Якщо людей будуть змушувати вчити українську, вони будуть опиратися, знаходити собі відмазки, що щелепа в мене неправильно стоїть, або я не розумію, або ще щось. Я думаю, що людина сама повинна прийти до цього рішення. Вважаю, що коли ти живеш в Україні, то повинен хоча б знати українську мову і володіти нею на базовому рівні. Щоб це зробити, людина повинна хоча б любити Україну.
В армії в нас ніколи не було жодних конфліктів через мову. Не важливо чи ти говорив російською чи наприклад китайською, якщо ти прийшов боронити свою землю.
Є файні українці, які розмовляють на російській мові і які часто є більшими українцями ніж ті, що одягають вишиванку, розповідають які вони патріоти, а коли справа доходить до того, щоб йти захищати Україну кажуть:” Ви хлопці захищайте, а я собі по педалям і в Польщу”.
Артура в свій час дуже підтримали і допомогли волонтери. І він також старається допомогти пораненим побратимам.
- «Суть не в тому, скільки ти допоможеш, просто будь-яка допомога це увага, а хлопцям її часто не вистачає. Людина, яка бачить що за неї хвилюються, якій допомагають скоріше одужує. В неї може дуже змінитися бачення своєї держави.
Ставлення до України в мене дуже змінилося завдяки шпиталю. Там ти дивишся на людей і починаєш пишатися людьми, що живуть з тобою в одній країні.
На жаль, бували випадки, коли людина, потрапивши у шпиталь після війни, зіткнулася з тим, що на неї там «забили болт», як у Харкові наприклад. Уявіть собі солдат втратив кінцівку під час обстрілу, а в шпиталі йому кажуть: “Братан, якщо хочеш щоб тобі зробили інвалідність 1-ї чи 2-ї групи, то заплати 1,5-2 тисячі $.» То яке ставлення у цієї людини буде до української влади?
Чому я після того, як воював за Україну, повинен прийти і принижуватися, щоб мені дали інвалідність? Яке в мене ставлення до неї буде? Та ніяке! Я сам буду її посилати. Я віддав їй усе своє здоров’я, кінцівку, йдучи на війну я осмислено зробив свій крок. То чому я отримавши поранення, маю ще принижуватись перед кимось?
Якщо зміниться голова, яка гниє тоді всі будуть поважати Україну. Чому в Європу усі хочуть? Не лише тому, що там багато платять. Так там багато заробляють, але вони теж багато працюють і платять високі податки, щоб мати якісну освіту і медицину. Якщо в Україні не буде тіньової економіки, корупції, а ті ж самі вчителі чи лікарі отримуватимуть гідну зарплату, лише тоді ми зможемо жити як в Європі. Бо наразі, коли за все потрібно платити – від пологового будинку до місця на кладовищі – це ж маразм повний!
Якщо у людей зміниться ставлення до цього, то лише тоді буде вільна, незалежна, цілісна Україна. Інакше у нас в країні завжди буде якась богадільня відбуватися. – емоційно говорить Артур.
Минулого року Ви вперше організували марш Нескорених у Львові. Розкажіть як і чому виникла така ідея?
- Ще коли я був у госпіталі, то познайомився і потоваришував із волонтеркою Лесею Мальків. Вона завжди хотіла і мріяла, щоб усі разом пройшлись по Львову маршем, поспівали пісень, провідали хлопців. І ось її мрія здійснилася, хоч це не дуже легко було зробити. Нам допомагала ЛОДА, в останній момент вони трохи все поміняли, але загалом усе вийшло класно!
Підготовка зайняла десь із 1.5 місяці, які фактично вилетіли з мого життя. Але людям було дуже приємно. Найголовніше це те, що ми віддали шану усім полеглим за волю та незалежність України, навідались до наших хлопців, познайомились із новими справжніми людьми, що топлять за Україну, помолились… Це було дуже важливо зробити!
Цьогоріч Артур також узяв на себе ініціативу та відповідальність і вже вдруге організував Марш Нескорених. За покликом душі та серця, для простих людей, які цього дуже потребують.
Його війна триває й надалі, не зважаючи ні нащо…
Підготувала наукова співробітниця Музею Гідності у Львові Олена Чебелюк.