Висновки експертно-аналітичного моніторингу політичного процесу в Харківській області в умовах війни
Протягом лютого-травня 2022 року Аналітичний центр «Обсерваторія демократії» проводив експертно-аналітичний моніторинг політичного процесу в Харківській області в умовах війни. За обставин ...
Додано:
OD
Протягом лютого-травня 2022 року Аналітичний центр «Обсерваторія демократії» проводив експертно-аналітичний моніторинг політичного процесу в Харківській області в умовах війни. За обставин обмеженості відкритих даних і узагальненої статистичної інформації дослідницький фокус було зосереджено на особистостях – діях, рішеннях, заявах і усій публічній активності провідних харківських політиків, представників місцевої влади, народних депутатів від регіону.
Висновки експертно-аналітичного моніторингу політичного процесу в Харківській області в умовах війни
Після 100 перших днів повномасштабної війни 30% території Харківської області та понад 20 територіальних громад регіону опинилися під російською окупацією. Недовиконання дохідної частини обласного бюджету, за інформацією голови військової адміністрації Олега Синєгубова, вже склало 30%. Разом із тим, тенденція стихійної евакуації мешканців, яка спостерігалася в лютому та березні, змінилася на протилежну – жителі, перш за все, обласного центру (де зареєстровано більше половини усього населення регіону) масово повертаються додому, і місцева економіка починає демонструвати ознаки перезапуску.
Паралельно до Харківщини повернулася політика (в розумінні специфічної конкурентної сфери politics). У травні Харківська обласна та міська ради провели перші дистанційні сесії, а найбільш яскравим свідченням «ре-політизації» став кейс зі звільнення наприкінці травня регіонального очільника СБУ Романа Дудіна, який мав конфлікт із головою обласної військової адміністрації Олегом Синєгубовим. Звільнений Дудін почав публічно погрожувати відео-компроматом своїм політичним опонентам (пізніше видалив свої публікації з Facebook), але показовою є реакція офісу президента, який прийняв сторону Синєгубова та де-факто нагадав місцевим групам впливу, хто представляє державну владу в регіоні.
Деякі трансформації політичної суб’єктності та зміни балансу впливу в регіоні багато в чому визначалися інституційно. Зокрема, посиленню позицій голови обласної адміністрації сприяло введення воєнного стану (хоча в окремих областях України президент при цьому звільняв «цивільних» голів державних адміністрацій і призначав військових, тоді як на Харківщині подібної ротації не сталося). Водночас, інші яскраві трансформації політичної суб’єктності пов’язані не стільки з інституційним виміром, скільки виключно з особистісним. «Соціально-політичним ліфтом» наразі слугує, перш за все, участь у бойових діях, а також (меншою мірою) – волонтерство. Напевно, найяскравішим прикладом подібної трансформації з позитивною динамікою є кейс командира спецпідрозділу «Kraken» полку «Азов» Костянтина Немічева. А до трансформацій із знаком «мінус» (тобто значними втратами політичного капіталу та впливовості в регіоні) призводило самоусунення з публічної площини в поєднанні з від’їздом із Харкова – як це сталося у випадках, наприклад, бізнесмена Олександра Ярославського, неформального куратора «Слуги народу» на Харківщині Вадима Слюсарєва, лідера «призупиненої» партії «Наші» Євгена Мураєва або голови найбільшої фракції в обласній раді Кирила Кернеса.
Згідно актуальної оцінки Міністерства з питань реінтеграції та частково окупованих територій, 51 з 56-ти громад Харківської області визначені як такі, що «розташовані в районах проведення бойових дій або окуповані» (при цьому невнесення до цієї категорії 5-ти громад на півдні і заході регіону виглядає дивно та позбавляє переселенців із цих громад права на матеріальну допомогу). При цьому становище в цих однаково класифікованих 51 громаді дуже неоднорідне. Найбільша гуманітарна криза склалася в окупованих із перших днів війни населених пунктах на півночі та сході області. В політичному вимірі окупація майже в кожному випадку супроводжувалась фактом державної зради чи колабораційною діяльністю з боку когось із представників місцевої влади, депутатського корпусу, правоохоронців. Наприклад, у стратегічно важливих окупованих містах Куп’янську та Балаклії державну зраду вчиняли безпосередньо мери, в Ізюмі – декілька депутатів міської ради.
Безумовно, найважливішим містом регіону в стратегічному плані є обласний центр – Харків. Мер міста Ігор Терехов зайняв однозначну «проукраїнську» позицію, унеможливлюючи сценарій із здачею міста окупантам. В найбільш критичні тижні війни в лютому і березні меру вдалося зберегти керованість і функціональність комунальних служб, забезпечити вирішення поточних гуманітарних та господарчих питань у місті. Разом із тим доцільність окремих управлінських рішень є щонайменше дискусійною – це, зокрема, стосується зупинки метрополітену аж до кінця травня (що фактично паралізувало місто і точно не сприяло відновленню економічної активності), масового висадження квітів-однорічників «Харківзеленбудом», ініціативи з запуском фонтанів, демонтажу трамвайного полотна на вулиці Весніна, форсованого підходу до топонімічної політики в місті. При цьому, Закон «Про правовий режим воєнного стану» позбавив мера необхідності узгоджувати частину змін до бюджетних програм із міською радою – власне, в Харкові після початку війни відбулася усього одна дистанційна сесія міськради без винесення на неї бюджетних питань. Але наразі у відкритому доступі немає жодної інформації щодо виконання міського бюджету в 2022 році (останнє оновлення «бюджетного розділу» на сайті мерії датовано 21 лютого), і загальна економічна ситуація в місті є непрозорою. Відповідно, до кінця незрозумілі і масштаби тієї соціально-економічної кризи, з якою мерії доведеться боротися в найближчі місяці попри продовження бойових дій у сусідніх із Харковом селах та селищах.
Стаття 12 вже згаданого Закону «Про правовий режим воєнного стану» передбачає, що Верховна Рада в умовах воєнного стану продовжує працювати сесійно, а її повноваження не підлягають обмеженню. Відповідно, парламентарі повинні продовжувати свою роботу і виконання своїх обов’язків, передбачених Законом «Про статус народного депутата України». Перелік цих обов’язків наводиться у статті 24 цього Закону і містить, зокрема, вимогу особистої присутності та участі у голосуваннях з питань, винесених на сесію ВРУ. Проведене моніторингове дослідження засвідчує, що з 22-х нардепів (обраних за списками партій або в мажоритарних округах) від Харківщини троє (Дмитро Шенцев, Ігор Абрамович та Олександр Фельдман) практично не брали участі в голосуваннях. Всі троє не належали до «монобільшості», а 22 травня Абрамович став співголовою новоутвореної депутатської групи «Відновлення України» – до цієї ж групи приєднався Фельдман (Шенцев залишився позафракційним). Серед членів фракції «Слуги народу» найнижчі відсотки участі в голосуваннях (близько 50%) – у «мажоритарників» від Харкова Вікторії Кінзбурської та Андрія Одарченка.
Згідно Конституції України, Верховна Рада є єдиним законодавчим органом держави, а народні депутати наділені правом законодавчої ініціативи задля виконання першого з переліку своїх обов’язків завдання – «дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави». Запит на специфічні законодавчі ініціативи особливо актуальний для регіонів у зонах бойових дій чи з тимчасово окупованими територіями, де виникає потреба правового регулювання низки «нетипових», як для «тилових областей», питань. Водночас, народні депутати від Харківщини досить нерівномірно долучалися в якості спів-ініціаторів до роботи над поданням законопроектів та постанов. Найактивнішим виявився «мажоритарник» Олександр Бакумов (61 законодавча ініціатива), тоді як у половини нардепів від регіону (11 з 22-х) – лише дві або менше спів-ініціатив.
До обов’язків народних депутатів також відноситься «постійно підтримувати зв’язки з виборцями» та «інформувати виборців про свою діяльність». Більшість депутатів від Харківщини досить активно висвітлювали свою публічну діяльність на власних сторінках у соціальних мережах (Facebook, Instagram, Telegram). Домінуючим трендом контенту стала гуманітарна допомога мешканцям області та захисникам України. Наприклад, народні депутати Євген Пивоваров, Віталій Данілов, Олександр Фельдман, Дмитро Шенцев активізували гуманітарну роботу своїх іменних благодійних фондів. А про багатомільйонну допомогу від непублічного Ігоря Абрамовича в багатьох інтерв’ю розповідав мер міста Ігор Терехов (нещодавно до піару нардепа долучився і очільник обладміністрації Олег Синєгубов).
З точки зору PR-стратегій усі спроби нардепів долучитися до популярного «волонтерського тренду» є зрозумілими, хоча і не завжди співставними з їхнім статусом за масштабами реальної допомоги. В найкращих випадках депутати беруть на себе організаційні аспекти та/або фінансові витрати, проте є й протилежні приклади зведення їх діяльності до «кур’єрської» функції заради фотографій на фоні чужої допомоги. Безпосередньо законодавча діяльність народних депутатів і відстоювання інтересів своїх виборців на центральному рівні, напевно, принесли б більше користі, ніж особисте публічне долучення до, наприклад, президентської програми гуманітарної допомоги. Безумовно, війна з кожним днем загострює соціально-економічні проблеми населення, під тиском яких навіть політична сила переможців може програти вибори (як це сталося з консерваторами на чолі з Вінстоном Черчиллем на виборах у липні 1945-го). Але народні депутати мають потужний інструментарій вирішення цих соціально-економічних проблем на рівні законопроектів, депутатських запитів, відстоювання інтересів своїх округів власними голосуваннями – їхня інституційна функція не повинна знецінюватися до рівня «вантажників» і «рознощиків» гуманітарної допомоги, як би ефектно це не виглядало в кадрі.
Дослідження проведене в рамках проекту «Promoting Democratic Elections in Eastern Ukraine», що реалізується за фінансової підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED). Зміст публікації не обов’язково відображає точку зору NED і є предметом виключної відповідальності Аналітичного центру «Обсерваторія демократії».
