Війна, смерть та втеча: чотири історії порятунку
«У мене крім стін нічого не залишилося… Приватного сектору немає. Вивозять людей камазами, їх викопують… Ховали тоді, де могли», — із жахом згадує Тамара тимчасову окупацію росіянами рідного міста ...
Додано:
Громадський Простір
«У мене крім стін нічого не залишилося… Приватного сектору немає. Вивозять людей камазами, їх викопують… Ховали тоді, де могли», — із жахом згадує Тамара тимчасову окупацію росіянами рідного міста Ірпінь.
Сьогодні Тамара — вимушена переселенка, яка разом з іншими жителями регіону та інших областей знайшла прихисток у Березанській громаді на Київщині. Опікується ними благодійна організація «Фонд громади Березані».
БО «Фонд громади Березані» є локальною організацією та працює на лівобережжі Київщини у 3-х територіальних громадах: Баришівській, Березанській та Яготинській. Понад десять років Фонд допомагав розвивати свою громаду, а з перших днів війни спільно з волонтерами та місцевою владою робить все можливе, щоб підтримати людей, які постраждали від війни.
У березні на території Баришівської громади, що межує з Березанською, йшла активна фаза боїв — логістика постачання життєво необхідних товарів обірвалась, магазини та аптеки були майже порожні або ж зачинені. Люди потерпали від нестачі певних продуктів та медикаментів, зокрема, гормональних препаратів, інсуліну. Щоб підтримати людей у скрутний час, організація залучила благодійну допомогу та грантове фінансування від проєкту ІСАР «Єднання», що підтримується Європейським Союзом.
Сьогодні благодійна організація є міцною опорою не лише для своїх мешканців, але й для вимушених переселенців, які під час війни знайшли тут свій другий дім.
Про перші тижні війни, смерть та втечу від смерті, «відкупні» та евакуацію з окупованих територій — розповідають у своїх історіях переселенки Березанської громади.
Вони вивели цих людей і всіх розстріляли. Всіх, просто всіх
Тамара прожила 35 років в Ірпені. Там у березні російські солдати вбили її друзів, колег та знайомих, а ще — знищили будинок, залишивши лише стіни та вирву під вікном. Наразі повертатися немає куди.
«Як тільки звучить слово Ірпінь — виникає асоціація болі, страждань, сліз, катувань. У це неможливо повірити. Поки що дуже і дуже важко про нього говорити.
Це сталося з моїми друзями. Люди протягом місяця переховувалися в підвалах — не всі виїхали з Ірпеня, не всі захотіли покинути Ірпінь. Ми всі працювали на одному заводі, всі один одного знали, це була вже як одна сім’я… І в один прекрасний момент, коли вже йшли танки, і обстріл пішов з Гостомеля, з Бучі, були підірвані мости, доступу до Києва не було, вони (російські солдати — ред.) ложили все — весь приватний сектор в Ірпені, нічого немає. Вони вивели цих людей і всіх розстріляли. Всіх, просто всіх. Будинки спалені…
Дуже тяжко, коли ти своїх знайомих просто більше не побачиш. Це неймовірне відчуття і одне єдине питання: «за що?»
Дзвонить до мене один знайомий і каже: «Тома, ти знаєш, я на собі таку вину відчуваю… 27 лютого треба було з Бучі, мене просили, вивезти сім’ю — чоловіка, жінку і двоє дітей. І знаєш, я побоявся туди їхати, тому що там уже рускіє були, страх був за своє життя. Я відмовив. І ти знаєш, їх розстріляли — жінку і двоє дітей, а чоловіку відірвало ногу…»
Фото: Буча, 9 квітня (dattalion.com)
У нас всюди руїна. Приватного сектору немає. Вивозять людей камазами, викопують тіла… Ховали тоді, де могли. У мене знайома шукала батька, він жив у приватному секторі, зруйнували повністю і її будинок, і батька будинок. Батька знайшли, півтора місяця пролежав…
Що це за війна? Дуже багато запитань. Геноцид. І кожен житель росії, який промовчав, буде непрощенний. А промовчало 95%».
Більше читайте на сайті EUProstir: «Ми знали — якщо не виїдемо, то нам кінець»: чотири історії порятунку
Головне фото: 46-й день війни (dattalion.com)