Оксана Салівончик: атмосфера театрального простору може замінити тисячу психологів
Громадська організація «Центр ініціатив «Віадук» народилась з ініціативи молодих людей, які проживали в Клеванській громаді, що на Рівненщині. А вирішили вони об’єднатись і робити спільно маленькі ...
Додано:
Громадський Простір
Громадська організація «Центр ініціатив «Віадук» народилась з ініціативи молодих людей, які проживали в Клеванській громаді, що на Рівненщині. А вирішили вони об’єднатись і робити спільно маленькі добрі справи для громади, для молоді, для сімей. Окрасою місцевості є відомий “Тунель кохання”, який приваблює туристів в усі пори року, залишки колишнього Клеванського замку князів Чарторийських 1475 р., що дихають історією та оповиті романтичними легендами. І найкраще зберігся Замковий міст — віадук — цегляний міст над ровом.
Тож команда, обираючи назву для організації, відштовхувалась від місцевих пам’яток та того, що планували розвивати. Таким символом став віадук, який найліпше втілював ідею спільноти — налагодження містків збереження і розвитку культурної спадщини, туризму, локальної активності.
Як працює Центр ініціатив “Віадук”, чим важлива і корисна для громади сьогодні робота його команди — Громадський Простір поспілкувався з головою організації Оксаною Салівончик.
“Віадук” — об’єднує і надихає
Ми працюємо в малих громадах Рівненської області з 2017 року. Недаремно ми для Центру вирішили використати назву “Віадук”, бо як міст ми об’єднуємо, будуємо працюємо для мережування різних суб’єктів. Будучи молодою організацією і не маючи досвіду в управлінні проєктами, ми починали з конкурсів від Управління молоді та спорту Рівненської ОДА, область має ж підтримувати громадські організації, яких в громадах Рівненщини не так і багато. Тож ми робили різні молодіжні таборування, вчили молодь як впроваджувати свої ініціативи в межах громади. А потім ми перейшли до напрямку розвитку велокультури — і 3 роки поспіль впроваджували цей проєкт.
Спочатку це було в межах Клеванської громади, різні заходи, навчання місцевих мешканців… Їздили вулицями громади і роздавали світловідбиваючі елементи для безпеки руху, також робили різні велоквести для популяризації велоруху. До нас почали звертатися й інші громади з проханням провести такі заходи. І уже в партнерстві з цими громадами ми розширювали наш проєкт з формування велосипедної культури. Було дуже багато учасників які доєдналися, ми підбивали підсумки і нагороджували їх різними призами.
У період карантину ми адаптували велоактивності, які проходили офлайн — в онлайн додаток. Учасники його завантажували й отримували різні завдання, які стосувалися велокультури: різні теоретичні питання, фотографування з велосипедом або індивідуальні поїздки. Планували інші активності…
Але сталоь 24 лютого… Ваша команда вирішила діяти, незважаючи на початок повномасштабної війни?
Так, сталось 24 лютого — і ми почали думати, що можемо робити, як допомагати. Це було і плетіння сіток, і індивідуальна волонтерська робота. Потім ми зрозуміли, що можемо допомагати й іншим чином, розробляючи активності для місцевої молоді, зокрема для дітей та сімей, які приїздили в нашу громаду з Харківщини, Сєверодонецька, інших міст, де були масовані обстріли. Станом на березень в Клеванській громаді вже було близько тисячі ВПО, це досить багато для невеликого містечка.
Тож Команда Центру ініціатив “Віадук” почала робити заходи для молоді, для маленьких дітей — це були просто різного роду поробки, майстер-класи, зустрічались щосереди. Також нам допомагав Центр культури і дозвілля, спільними зусиллями займали дітей різними справами, творили для них атмосферу безпеки, зменшуючи напругу і серед дітей, і серед батьків.
Молодь і спільний простір активностей
І для підлітків також були різні активності, грали в різні ігри на співпрацю, знайомство один з одним. Оскільки до нас ходило дуже багато маленьких дітей, виникла ідея створити лялькову виставу. В команді у нас є колежанка, режисерка за освітою, і вона вже мала досвід створення таких вистав. У травні ми зробили першу невеличку виставу своїми ресурсами і побачили, що до нас прийшло дуже багато людей, в залі просто не вистачало місця.
Ми зрозуміли, дуже багато людей хочуть для своїх дітей якогось свята, ми навіть не очікували такої кількості глядачів. І нам варто продовжувати. Якраз дізнались про конкурс “На місцевих ініціативах будується сильна Україна”, ініційованого спілкою “Громадські ініціативи України” за сприяння NED, що там є пріоритети для дітей і молоді. Командою вирішили, що якщо ми почали це робити і маємо якийсь результат, давайте цю ідею продовжимо.
Ми написали проект “Молодіжний театральний простір” і вирішили, що в межах цього проекту будемо працювати як і з дітками, так і з молоддю. Ми хотіли залучити підлітків до процесу створення лялькових вистав. Ми бачили за відгуками, як легко і добре ставало, коли люди приходили на репетиції вистав, як спосіб зменшити постійну напругу.. Репетиції, збір реквізиту для вистав, перевтілення в інші образи давали змогу працювати і відпочивати… І вже була купа сил і енергії робити щось далі.
Ми вирішили, що долучення молоді до створення вистав дасть їм змогу також розвантажитися. Ми запланували за проєктом 4 театральні творчі майстерні, які покликані розвивати сценічну мову, додавати впевненості на сцені, взаємодії з партнером, прокачували мистецтво імпровізації на різні теми. Кожна майстерня мала різну тематику — там ми з дітьми різного віку і молоддю розбирали ролі, робили репетиції.
Лялькова вистава класна тим, що не треба вчити слова, ми могли за тиждень зробити виставу, хоча підготовчий процес був складний: це вже лягало на плечі нашої організації. Молодь, учасники, опрацьовували текст, у них було завдання добре начитати цей текст перед виставою і прорепетирувати з нами деякі технічні питання. У нас були театральні костюми, вдягались в різні образи, з дітками танцювали різні руханки, загадували загадки, робили додаткову анімацію до казки.
Вони сиділи за ширмою, виставляючи тільки руку, з лялькою-рукавичкою, можна було прикріпити слова і просто зачитувати слова за сценарієм. Це було класно! Не потрібно було довго вчити слова, переживати. Все це проходило в легкій атмосфері, а головним завданням було просто розважитися.
Крім самої вистави ми придумали аніматорів для діток, у нас були вистави не просто “Рукавичка” чи “Червона шапочка”, а вони були адаптовані до непростого стану, в якому ми живемо. Ми створювали вистави про певні навчальні речі, про дружбу, згуртування, на екологічну тематику. Була і вистава про здійснення мрій.
Як діти знайомились і будували комунікацію?
Ми формували змішані групи для майстерень — з місцевих і переселенців, бо поставили собі мету, що не будемо робити вистави лише для ВПО, а будемо формувати взаємодію.
І діти громади, і з сімей ВПО потребуали розвантаження, переключення. Ті дітки, які переселилися, були звичайно в більшому стресі, але і місцевим також потрібна була увага та підтримка. Плюс це була добра можливість об’єднати, здружити дітей на одному заході.
Хочу поділитись історією про жінку, яка приїхала з Донецької області в Зорянську громаду з двома дочками, одній 7 а другій 16 років. На перший захід вона прийшла з меншою, коли я запитала, як її справи і чи подобається все її дітям, вона відповіла, що дуже рада бути тут. Її молодша дочка вчилась в російськомовній школі, розмовляла російською… Але тут вона розслабилась, перестала боятися змішати слова, українську також практикує, спокійно спілкується з дітками. А от за старшу дочку вона турбувалася, бо їй важче адаптуватися, вона тут сама, нікого не знає. А можливостей для знайомства вона не має.
Ця історія надихнула нас з командою, крім дозвілля для діток, придумати і для молоді свої активності. Не тільки самі вистави, але й театральні майстерні будуть давати можливість знайомитися і спілкуватись молоді, яка разом на даний час проживає в Зорянській громаді.
І вже на першу нашу майстерню ми запросили цю дівчинку. Вона долучилась, познайомилась з командою Центру, нашою активною молоддю, навіть почала стажуватись в місцевій кав’ярні. Вона почала почувати себе набагато впевненішою. Ця історія про те, що такі активності об’єднують і місцеву молодь, і тих, хто переселився, вони дають поштовх, на розвиток хороших задумів, як і для громади, так і для ВПО.
Театральний простір лишається відкритим?
Коли вже робили фінальний захід, батьки нас просили робити щось подібне далі. У нас є обладнання і сцена, у вересні місяці у нас вистави проходили щотижня. І люди настільки звикли до цих вистав, що для багатьох батьків було певною традицією приходити з дітьми. Поки взяли паузу, бо цей місяць був дійсно насиченим.
У нас зараз є план робіт на наступні декілька місяців, плануємо для різних вікових груп робити навчальні, розвивальні заходи. Для дітей віком від 3 до 6 будуть майстерні з виготовлення поробок, різні розвиваючі заняття, спільно з Центром культури і дозвілля. Для дітей віком від 7 до 12 років будуть також різні майстерні в тому числі і з медіа.
У вас так багато планів… А який ваш рецепт, щоб не вигоряти, щоб добрі справи продовжували відбуватись…
По перше, робити те, що ти любиш. Коли вам навішують якусь діяльність, ви можете її робити, але якщо від цього ви не отримуєте задоволення, то вигорання приходить набагато швидше. По друге, дуже важлива команда. Якби не ті люди, що знаходяться поруч зі мною і творили усі ці історії, то я не впевнена чи змогла б щось робити самостійно.
Ми створили собі традицію, після кожної вистави купували піцу, разом збиралися і весело проводили час. Це давало колосальний заряд емоціями навіть на тлі недоспаних ночей, перепрацювання, сирен і всього решта. Коли ми закінчували цей проєкт, люди які були задіяні в ньому з “палаючими очами” запитували, коли ми будемо знову робити щось подібне.
У нас була дівчина, яка розмальовувала обличчя учасникам вистав, після завершення проєкту вона поділилась з нами: коли прийшла до нас, почувала себе виснаженою і втомленою, взагалі не було настрою щось робити. А коли поверталась додому від нас, була щаслива і сповнена енергії… Думаю, що така атмосфера театрального простору може замінити тисячу психологів. Робота з маленькими дітками знімає психологічну напругу, ці діти такі невимушені, усміхнені — і це надихає на подальшу роботу.
Спілкувалась Тетяна Бондар