Резолюція за підсумками форуму “Війна в Україні: битва за культуру”

Публікуємо Резолюцію за підсумками Міжнародний форуму з безпеки культурної спадщини “Війна в Україні: битва за культуру”, який відбувся 8–9 лютого 2023 року. 

24 лютого 2022 року стало переломним днем не лише для України, а й для світу. Попри всі вигадані та озвучені російською пропагандою мотиви, є очевидним, що головна причина війни – намір росії знищити Україну як суверенну державу, а українців – як самобутню та вільну націю.

З огляду на це культура України, особливо культурна спадщина, є окремою мішенню для путінського режиму й залишатиметься під ударом, доки він не капітулює та не припинить гібридну агресію – як збройну, так і інформаційно-пропагандистську.

Попри свою потенційну вразливість у часи кризи, культура не стала беззахисною, продемонструвала свою опірність та врешті спроможність формувати власний порядок денний. Працівники культурної сфери, волонтери, воїни, місцеві громади, тисячі небайдужих людей виявляють свою громадянську відповідальність, а в багатьох випадках і справжній героїзм при захисті культури та культурної спадщини України.

Водночас солідарність усього світу, міжнародна допомога в порятунку та збереженні культури України під час війни – безпрецедентні за інтенсивністю й масштабом.

У реагуванні на дії армії агресора Україна орієнтується на світовий досвід, закладений у нормах міжнародного права, а саме на Гаазьку конвенцію про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року, Перший та Другий протоколи до неї.

Реалії повномасштабної війни засвідчують неефективність тих положень Гаазької конвенції, в яких ідеться про зобов’язання договірних сторін утримуватися від будь-яких ворожих актів стосовно культурних цінностей, грабунку, крадежу, незаконного привласнення їх, актів вандалізму щодо них тощо. Проте саме ці правові норми дають змогу класифікувати такі дії росіян як злочини, відповідно це накладає обов’язок як на Україну, так і на світове співтовариство докласти зусиль до розслідування кожного такого зафіксованого злочину та несення відповідальності за нього.

Ця Резолюція – результат обговорень, до яких долучилися близько 200 фахівців з України та з-за кордону в межах зініційованого Штабом порятунку спадщини й Музеєм Майдану з низкою партнерів Форуму.

Мета цього документа – не лише дати підсумковий аналіз проблем, викликів та виконаної роботи, а й стати кроком до формування дорожньої карти зі збереження, порятунку, стабілізації, відновлення та розвитку культурної сфери України.

Сьогодні Україна постає своєрідним полігоном для калібрування, ревізії, апробування й адаптування міжнародних засад та методологій реагування на виклики, що стоять перед культурною спадщиною на територіях, де ведуться масштабні й активні воєнні дії. Набутий досвід, як позитивний, так і той, що включає помилки та втрати, ми зобов’язані використати для актуалізації й розвитку системи реагування на загрози та втрату культурних цінностей.

Особливо важливим є досвід солідарності та партнерства як у межах національної культурної спільноти, так і на міжнародному рівні. Найістотніший урок цього досвіду – алгоритми, інструкції та плани дій украй потрібні, проте вони ніколи не передбачать усіх можливих викликів та ситуацій. Тож усе врешті залежить від людей – мотивованих, професійних, готових ухвалювати оперативні рішення, долучатися до реалізації їх та відповідати за це, людей, які на рівні власних компетенцій і можливостей вважають за свій обов’язок реагувати на чужу біду та проблеми інших.

Також очевидним висновком є те, що діяльність зі збереження й захисту культурного надбання має бути контрольовано та координовано державою. Проте ці контроль і координація ніколи не будуть ефективними без належної й максимально відкритої комунікації з усіма суб’єктами процесу – керівниками та працівниками культурних установ, членами фахових громадських організацій, волонтерами, представниками органів місцевого самоврядування, центральних, військових і правоохоронних органів влади. Ця комунікація не може бути фрагментарною й однобічною, а має працювати як дієва система, що забезпечує комунікацію на всіх рівнях та сприяє ухваленню максимально ефективних оперативних рішень.

Учасники Форуму погодилися щодо нагальної потреби формування національної доктрини із захисту культурної спадщини – стратегічного документа, що враховує й український та світовий досвід реагування на надзвичайні ситуації, і динаміку технологічного поступу, можливості й виклики глобалізації та глокалізації, наявну світову систему захисту та збереження культурної спадщини в умовах кризи.

Доктрина має включати такі етапи:

● функціонування в некризових умовах і підготовку до кризи;
● реагування на кризу;
● стабілізацію та відновлення.

Ключовий принцип доктрини: збереження, передавання, промоція й розвиток культурної спадщини є питанням національної безпеки нарівні з територіальною цілісністю, збереженням незалежності України, її демократично-правового устрою, гуманітарною та екологічною безпекою. Більш того, саме культурна “прошивка” нації формує у суспільства розуміння важливості всіх зазначених цінностей та спроможність захищати їх. Створене й передане нам культурне надбання, врятована та відроджена історична пам’ять уможливили існування України в минулому та в сьогоденні, стали основою для розвитку України в майбутньому.

Тематичні пріоритети доктрини становлять чотири групи, відповідно до яких запропоновано перелік складників, завдань і засад, що є принциповими, але не вичерпними.

І. Об’єкти культурної спадщини:

архітектурні, історичні й археологічні пам’ятки; колекції музеїв, архіви та бібліотеки; музейні предмети й витвори мистецтва тощо; знання та традиції, історична пам’ять, усна народна творчість, ремесла, національна кухня, мистецькі центри та школи й т. ін.:

• єдина система збереження та обліку;
• алгоритм евакуації рухомих об’єктів культурної спадщини, формування стратегічних запасів потрібних матеріалів та обладнання для евакуації і мережі облаштованих сховищ;
• оцифрування 100 % одиниць Музейного фонду України, Національного архівного фонду, нерухомих пам’яток (першочергово облікової документації);
• централізоване накопичення та збереження оцифрованих даних із системою заходів захисту інформації, затверджена процедура верифікації цифрового контенту. Відповідність баз даних європейським стандартам, забезпечення перенесення / перекодування даних у бази за новим стандартом;
• єдиний онлайн-реєстр державної частини Музейного фонду України;
• створення національного каталогу нерухомих пам’яток з онлайн-доступом і даними оцифрування (скани, фотографії, 3D-моделі, відео- й аудіоматеріали тощо);
• уніфіковані інструкції стосовно процесів і вимог до оцифрування, створення баз даних, схем метаданих у різних сферах;
• системне документування втрат, пошкоджень та ризиків – створення звітів, універсальних протоколів, доступного інструментарію; формування єдиного реєстру втрат;
• збереження пошкоджених об’єктів, стабілізація їх, унеможливлення несанкціонованого ремонту / знесення, підготовка до відновлення їх;
• системна політика щодо відстеження й повернення культурних цінностей, вивезених та викрадених як у цій війні, так і в минулому;
• своєчасна музеєфікація, меморіалізація й популяризація знакових подій, об’єктів та явищ сучасної війни.

ІІ. Фахівці:

музейні, бібліотечні й архівні працівники, діячі культури, реставратори, пам’яткоохоронці, керівники закладів культури, профільні чиновники всіх рівнів, громадські експерти, дослідники, носії знань і традицій тощо:

• заходи із системної цільової підтримки й захисту працівників культури в умовах війни, особливо переміщених осіб та осіб з окупованих / деокупованих територій;
• баланс відповідальності та наданих повноважень для керівників і працівників установ, протоколи дій;
• практичні й реалістичні актуалізовані інструкції з дій у разі надзвичайних ситуацій, потреби евакуації;
• забезпечення розвитку персоналу та інституційних спроможностей, обмін досвідом на регіональному, національному й міжнародному рівнях;
• політика, спрямована на підвищення статусності в суспільстві та гідної оплати праці працівників культурної сфери й пам’яткоохоронної галузі, що робило б ці установи конкурентними у залученні висококваліфікованого та мотивованого персоналу;
• забезпечення якісної освіти у сфері збереження культурної спадщини, запровадження нових спеціальностей у вищих навчальних закладах, активізація неформальної освіти у цій сфері;
• створення професійних мереж фахівців для комунікації, обміну досвідом, партнерства, взаємодії.

ІІІ. Інституції:

державна система збереження, захисту, промоції та розвитку культурної спадщини: вертикаль центральної державної влади, підрозділи культури в органах місцевого самоврядування, культурні заклади (музеї, архіви, бібліотеки, театри, центри культури), реставраційні та пам’яткоохоронні інституції, громадські організації, спілки, асоціації тощо:

• розроблення національної стратегії збереження культурної спадщини у надзвичайних ситуаціях;
• створення й активізація національної системи реагування на надзвичайні ситуації у сфері культури;
• визначення співвідношення централізації / децентралізації щодо відповідальності та ресурсів у питанні безпеки культурної сфери;
• чітка, узгоджена й легалізована система реагування на надзвичайні ситуації; запровадження інструкцій, методичних матеріалів і протоколів, які враховують досвід обмежених часових, ресурсних, кадрових, комунікаційних можливостей та базуються на міжнародних стандартах тощо;
• документування нападів на культурну спадщину, особливо тих, що є потенційними воєнними злочинами та вчиняються проти культурної спадщини, яку охороняють міжнародні конвенції;
• реформа музейної, пам’яткоохоронної та реставраційної галузей;
• визначення механізму координації і взаємодії всіх дотичних сторін та інституцій на горизонтальному й вертикальному рівнях;
• активізація цивільно-військового співробітництва;
• створення спеціальних підрозділів у ЗСУ зі збереження культурної спадщини (аналог CPP-units);
• комплекс інформаційних та освітніх заходів для військовиків із метою підготовки до реагування та вбезпечення об’єктів культурної спадщини на території воєнних дій;
• здійснення підготовки до післявоєнного відновлення й забезпечення стійкості культурної екосистеми України.

ІV. Міжнародна система охорони культурної спадщини:

система урядових і неурядових організацій, інституцій, а також норми міжнародного права:

• актуалізація концепції міжнародної системи захисту культурної спадщини, стримування злочинів проти культури та реагування на них;
• координація дій зі збереження культурної спадщини й підтримки культури;
• централізований та системний підхід до оцінювання збитків культурної спадщини й виставлення рахунку на репарації;
• створення та системна актуалізація каталогу викрадених об’єктів на зразок Червоного списку культурної спадщини України ІСОМ, поширення інформації про нього на митницях, аукціонах, у мережі Інтерполу з метою внеможливлення незаконної торгівлі культурними цінностями чи привласнення їх;
• застосування всіх правових інструментів для захисту культурної спадщини та запобігання торгівлі нею або незаконному її експорту під час війни;
• запровадження чіткого плану реституції культурних цінностей України;
• координація зусиль стосовно документування злочинів проти культури та сприяння притягненню винних до відповідальності у міжнародних судах;
• розширення санкцій проти агресора й невідворотність несення відповідальності на рівні держав за воєнні злочини проти культури;
• вдосконалення національного законодавства із захисту культурної спадщини, приведення його у відповідність із міжнародними нормами та практиками;
• заснування й активізація діяльності Національного комітету Блакитного Щита (Blue Shield Ukraine);
• активізація міжнародного партнерства у сфері досліджень, навчання та обміну інформацією, а також дій зі збереження культурної спадщини в умовах війни;
• посилення підтримки української культурної екосистеми, долучення потреб секторів культури й культурної спадщини до діапазону гуманітарної підтримки України.

Джерело: Національний музей Революції Гідності.