Азербайджанська журналістка Гюнель Мовлуд – про табуйовані теми Південного Кавказу
Днями було оголошено лауреата Всесвітньої премії ЮНЕСКО/Гільєрмо Кано за внесок у справу свободи слова у 2016 р. - нею стала Хадіджа Ісмаїлова, азербайджанська журналістка-розслідувальниця з ...
Додано:
Громадський Простір
Днями було оголошено лауреата Всесвітньої премії ЮНЕСКО/Гільєрмо Кано за внесок у справу свободи слова у 2016 р. – нею стала Хадіджа Ісмаїлова, азербайджанська журналістка-розслідувальниця з міжнародною репутацією, яку минулого року засудили до 7,5 року ув’язнення. Кримінальне переслідування журналістки пов’язують з її матеріалами про корупцію, про порушення прав людини в Азербайджані.
Про умови, в яких досі неможливо працювати вільним медіа, журналістам писати на різні важливі, табуйовані теми – Громадський Простір мав нагоду поспілкуватися з Гюнель Мовлуд, азербайджанською поетесою, публіцисткою, журналісткою, яка як і багато незалежних журналістів Азербайджану, змушена була виїхати з країни. Двох братів Гюнель тогоріч було заарештовано, звісно, це пов’язують з її діяльністю, за критичні матеріали на адресу влади Азербайджану. На даний момент Гюнель живе закордоном, працює редактором в MeydanTV в Берліні. Протягом 3 років також співпрацює з “Радіо Свобода”.
Табуювання стосується жінок, ЛГБТ, інтимного життя, табуювання стосується «надлишку свободи на усьому Південному Кавказі»
Громадський Простір: Чому Ви взялися за табуйовані теми?
Гюнель. З весни минулого року я створила групу з Вірменії, Грузії та Азербайджану, яка робить статті на табуйовані теми Кавказу. Справа в тому, що я сама по собі як публіцист завжди про ці речі писала, я сама була жертвою цих табуйованих тем, цього табуювання. Це починається з освіти жінки в родині до повного контролю її особистого життя; і не тільки жінки, це табуювання стосується ЛГБТ, інтимного життя, табуювання стосується «надлишку свободи на усьому Південному Кавказі».
Громадський Простір: Розкажіть про сам MeydanTV. За яких умов він запрацював в екзилі?
Гюнель: MeydanTV – символ боротьби за свободу слова. Це мережа незалежних журналістів, які знаходяться і в Азербайджані, і поза Азербайджаном, в різних країнах, заснований в Берліні, оскільки свобода слова в Азербайджані під великим тиском, журналісти під залякуваннями, існування навіть відносно вільних медіа в країні неможливе.
Це була ідея Еміна Міллі, який сам відсидів в азербайджанській в’язниці за свободу думки, потім він виїхав до Берліна, йому було небезпечно залишатися в Азербайджані, там він зібрав навколо себе кількох дисидентів з Азербайджану, які нічого не розуміли в журналістиці. Була гостра потреба в незалежних медіа, яких не вистачало в Азербайджані. Єдине медіа було – це «Радіо Свобода», яке вирізнялося своєю неупередженістю. Через те, що професіонали відмовлялися з нами працювати, доводилося навчати своїх журналістів, які насправді були активістами, а не журналістами. Тому перший час було багато непрофесійності, багато креативу, які не прийняті в стандартах журналістики. Але ми вчилися на своїх помилках і продовжуємо вчитися. Сьогодні це одне з найпопулярніших і найвпливовіших медіа Азербайджану.
Громадський Простір: Як Ви почали свій проект і співпрацю з BBC? Знаємо, що Ваші публікації передруковувала також і українська служба BBC?
Гюнель: Це було навесні минулого року, коли ми зовсім випадково на одному тренінгу зустрілися з двома етнічними вірменками, з яких одна була громадянкою Вірменії, а інша – Азербайджану. Я була громадянкою Грузії. Просто у нас почалася така розмова без всякого проекту, щодо того, чому у нас так на Кавказі, що стосується жінок, ЛГБТ, освіти, ворогуючих народів; чому у нас таке табуювання на ці теми, чому журналісти не хочуть про це писати. І прийшли до висновку, що їм важко про це написати.
Схід, Кавказ – це зовсім інше, там зовсім інші звичаї, які відрізняються від Європи, від Заходу. Читач може дуже агресивно поставитися до теми, якщо ця тема ображає його почуття. І теми, які табуйовані на Кавказі, якщо журналіст про це пише, він не може не образити почуття багатьох читачів. Особливо, якщо це стосується релігії. Через те, що такі гарячі нації, запальні народи у нас на Кавказі, агресія зазвичай трансформується в насильницький вид.
Я вам наведу приклад. Перші азербайджанські мислителі, карикатуристи, перші журналісти, вони не жили в Баку, тому що вони критикували релігійний фанатизм, менталітет в Азербайджані, і кілька разів на їхнє життя був замах. Дуже часто журналісти, які пишуть про релігію, про чутливі теми стикаються з насильством з боку не влади, а публіки, тобто, читачів.
І ми прийшли до висновку, що нам це не страшно. Ми будемо про це писати. І в основному жінки-журналісти, не хочуть про це писати, бо на Кавказі честь жінки є чимось сакральним. І коли жінка пише на такі теми, дуже багато може бути в її адресу брудних слів, брудних дій, що порочать її репутацію. Ми вирішили, що як вільні жінки, не можемо, склавши руки сидіти. Важливо, щоб хтось про це першим написав. А винятковість нашого проекту була в тому, що до цієї нашої зустрічі, кожна у своїй країні: Едіта – в Грузії, Нона – у Вірменії, я – в Азербайджані, кожна сама по собі це робила. Це було не дуже ефективно, це були не журналістські матеріали, це були наші opinion, наші думки. Ми писали нарізно, а об’єднавшись, ми прийняли рішення, що не будемо писати свої думки, нехай це буде журналістський матеріал, ми будемо робити розслідування, братимемо думки експертів, знайдемо жертв цих табу і ми свою думку залишимо осторонь. А люди-читачі нехай читають реальність.
Перший час нам було важко, і зараз теж важко знайти героїв, які є жертвами. З експертами не краще, тому що вони теж бояться, і ще соромляться, що скажуть: «ти що, дивись, на які теми говорить. 7-10 років навчався, щоб піти виступити експертом в такій темі, як тобі не соромно!» І ось цієї думки з боку аудиторії вони дуже бояться і соромляться. У нас не було взагалі ніяких ідей, для кого ми це пишемо.
Після того, як у нас був готовий матеріал, ми це першим запропонували BBC Азербайджану, тільки через те, що у мене були там контакти. У нас не було надій, що ВВС візьме цю статтю, ми знали, які там жорсткі стандарти і думали, що у нас все-таки не такий матеріал, не рівень ВВС. Але, на щастя, BBC зацікавила ця тема і після того, як ми опублікували першу статтю, відразу ж це опублікувала російська служба ВВС і ще, на подив, українська служба ВВС. Ми пишемо це російською мовою, переклад не потрібен, потім ми перекладаємо на азербайджанську, тобто азербайджанською виходить як переклад.
Перша тема стосувалася гіменопластики на Кавказі. Заковика в тому, що ми знаходимо саме ті табуйовані теми, які є табуйованими не тільки в одній країні, але у всіх трьох країнах. Ну, звичайно, в Дагестані, в Чечні це теж табу, але ми не знайшли авторів звідти, які з нами погодилися б співпрацювати. І взяли все-таки Південний Кавказ. Ми прийшли до висновку, після наших розслідувань, що це перетворилося в якусь індустрію, в якийсь бізнес у всіх трьох країнах. Через те, що є потреба, тому що кавказький менталітет – у жінки до шлюбу не може бути якихось інтимних зв’язків. І тому, жінки, яким уже 28, 30, 35 років, щоб створити сім’ю і мати дитину змушені піти зробити гіменопластику – і все життя живуть з цією брехнею. Чому? Тому що, якщо вона скаже правду, вона не буде щаслива, тому що не буде родини, не буде дитини. Кожна жінка все-таки хоче мати дитину. Але це будується на брехні.
Друга у нас тема була – матері-одиначки Південного Кавказу, табу в усіх трьох країнах. Дуже рідко ми знаходили тих жінок, які все-таки стали матерями-одиначками. На Кавказі жінка, яка, не виходячи заміж, народжує дитину, має реальну загрозу – смерть.
Табуйовані теми здаються модним трендом, а насправді за цим ховається величезна трагедія
Громадський Простір: І зараз досі є такі випадки?..
Гюнель: Так. Тому що її можуть вбити батько і брати, двоюрідні брати, дідусі. Ну, звичайно, є. Я, наприклад, в своєму селі знала дівчину, яка народила дитину. Вона не знайшла спосіб позбутися дитини. Вона народила дитину. Тобто, вбили не тільки її, вбили її дитину теж. Дитину не годували, дитина померла від голоду. Такі жахливі звичаї на Кавказі. Ось, на перший погляд, ці табуйовані теми здаються модним трендом, а насправді за цим ховається величезна трагедія. І ми знайшли героїнь, які все-таки зважилися. Але всі вони ховалися від своїх сімей, тільки одна єдина з Азербайджану сказала своїй матері, що я народила позашлюбну. Мама була в шоці, вона їй сказала: «чому ти мені не сказала, коли була вагітна, я б позбавила тебе від дитини?» Вона сказала, що я саме тому тобі не сказала. Але її повернули в рідну сім’ю і всім сусідам і родичам сказали, що вона нібито вийшла заміж, не ставлячи до відома свою сім’ю, що її вкрали за традицією – і потім вона народила і повернулася до свого батька. Тобто не сказали, що вона просто жила вільним життям і народила.
Жінка може, офіційно не вийшовши заміж, мати дитину, але для цього мають відбутися кілька церемоній. Або її крадуть за народними традиціями, а крадуть на Кавказі завжди з метою одруження. Тобто, просто красти дівчину – це абсурд, ніхто так не робить. Тобто, її вкрали, і вона місяць-два залишалася з цією людиною – і або він від неї відмовився, або вона від нього пішла. Або сім’я все-таки повернула її. В цьому випадку вона вважається вже розлученою.
Законність народження дитини означає не документ, а саме традиції, ритуали
Ще момент. Весілля відбулось, вони не поспішають іти реєструвати шлюб, але весілля вже є законним ритуалом. Якщо у тебе було весілля, ти можеш, не маючи в документі відмітку, народити. Тобто законність народження дитини означає не документ, а саме ось ці традиції, ритуали.
Тобто, жінка може піти зареєструватися в РАГСі, жити з цим чоловіком, але якщо громадськість про це не знає, вона все-таки вважається незаміжньою. Тобто, цей штамп в паспорті нічого не доводить. Якщо ти не робила весілля, значить, у тебе шлюб був якийсь фіктивний. Якщо ви просто розписалися, то ви значить збрехали. Адже якби у вас були серйозні наміри, ви б поставили до відома сотні людей.
Третя у нас стаття була «Секс є, а шопів немає». Усе, що «починається сексом» – все заборонено. На телебаченні взагалі заборонено слово «секс». Навіть одного разу нашому одному політику поставили запитання в ефірі: «Як ви дивитеся на те, що в середніх школах у старшокласників буде просвіта про інтимне життя?» І він сказав: «Ви що? Ви – ворог нашого народу? Ви хочете, щоб наші хлопці були аморальні, ви хочете зіпсувати наш менталітет? Ви ще й сексу їх навчите там».
Громадський Простір: На Кавказі шлюби – це досить рання історія…
Гюнель: Я вам наведу приклад. Моя няня, вона етнічна азербайджанка, їй 34 роки, ми з нею ровесниці, але її внучці 2 роки. Вона в 13 вийшла заміж, в 14 народила, в 17 – вийшла заміж її дочка. В 30 років – вона вже була бабусею. У більшості таких випадків і дівчина, і її хлопець, і сім’я – всі є жертвами традицій. А як це трапляється? Її чоловік був 16 річним хлопчиком, у якого померла мама, вона була 13 річною дівчинкою, вони були родичі. Всі родичі подумали: «а кому хочеться взяти на себе турботу про 16 річного хлопчика»? Якщо він буде жити в будинку у своїх родичів, то якщо там є молода жінка – це може викликати підозри, тому що він все-таки молодий чоловік. Ось у нього є двоюрідна сестра, давайте одружимо на ній. І він був жертвою, і вона була жертвою, і ті родичі, які хотіли йому допомогти, але вони соромилися взяти його в свій будинок, тому що в їхніх будинках були жінки. Там усі сторони були жертвами.
Після того, як розпався Радянський Союз, в тренді не пускати дівчаток в школу після 5 або 6 класу. Тобто, навчилася читати і писати – все, досить. Нехай сидить вдома, тому що нормальний солідний чоловік, який хоче одружитися, він хоче собі дружину слухняну. А жінка, у якої є освіта, вона може права качати, дуже погано буде, якщо вона буде знати про якісь свої права. Взагалі, слово «право», на це теж є табуювання. Взагалі, якщо жінка каже «у мене є право», вона вже вважається якоюсь аморальною жінкою. У неї можуть бути права, якщо їх дасть їй чоловік.
Є кілька винятків. До речі, в Азербайджані 125 депутатів, всього 18 з них – жінки. І жодної жінки міністра, жодної жінки ректора. Дуже мало жінок, які є директорами середніх шкіл.
Кілька років тому почалася така хвиля, оприлюднення, пряма демонстрація інтимного життя азербайджанських опозиціонерів і журналістів. Дуже багато людей зламалися. Вони після цього не змогли працювати, і в багатьох не було нічого такого аморального: наприклад, вільний хлопець, вільний чоловік або вільна жінка займається коханням з коханою людиною. Або нелюбом, це їхня справа. Але після демонстрації цього відео, вони фактично всі пішли з професійного життя, вони вчинили “професійний суїцид”, їм було соромно показатися на очі суспільству.
Ці люди всі могли б сказати: «Це моє особисте життя, це нікого не стосується і я вправі це робити». Але через те, що в суспільстві відкрито про інтимне життя – табу, думка громадськості була на боці тих, хто показував це відео, а не на боці тих, хто є жертвами. І єдиний випадок був тільки з Хадіджою Ісмайловою (про яку ми вже згадували на початку – авт.). Коли вона перша вийшла і сказала: «Це моє особисте життя, я маю право на особисте життя. Аморальність не в тому, що я це роблю, а в тому, що хтось це зняв і показує». Це надало силу багатьом іншим журналістам, які перестали боятися і закриватися.
Що не дозволяє закон – в Азербайджані і кавказьких країнах – дозволяє менталітет
Не всі журналісти готові звільнитися від цих кайданів менталітету. Те, що не дозволяє закон – в Азербайджані і кавказьких країнах – дозволяє менталітет. Тобто, основна частина населення Кавказу, вони можуть переступити за закон, а переступити за менталітет – це дуже-дуже важко, це небезпечно, це соромно. Всі ці фактори призводять до того, що ця тема табу – дуже актуальна.
Громадський Простір: Як ти знайшла в собі сили? Тому що ти вільніша? Або у тебе є сім’я, яка говорить: «Ну, добре, Гюнель…»?
Гюнель: Ні. Від своєї сім’ї я бачила тільки гніт, тільки ненависть через те, чим я займаюся. Справа в тому, що я своє дитинство провела в Росії, де були вільні звичаї і ось цей ковток свободи, незалежність від менталітету – я там побачила. Коли ми повернулися до Азербайджану, я дуже довго не приходила до тями, бачачи ось це… Не дивлячись на те, що і Росія, і Азербайджан були в той час Радянським Союзом, в одному і тому ж уряді, в одному і тому ж законодавстві, були зовсім інші способи життя. І причиною цього був менталітет. І я побачила, що основні проблеми, які я переживаю як жінка, причиною цього є не політика, не закон, а менталітет.
Якщо про це говорити, якщо постійно твердити, може щось змінитися. Справа в послідовності, справа в завзятості, справа в щирості
Громадський Простір: Щось можна змінити, як гадаєте?
Звичайно. Мені здається, що можна змінити, тому що 100 років тому могли щось зробити азербайджанські просвітителі, які почали критикувати релігійний фанатизм і менталітет азербайджанців. Міг змінити щось Радянський Союз: до Союзу жоден чоловік свою дочку не пускав до школи. Вони шляхом освіти змінили це правило, і зараз до 5 класу хоча б пускають. Іноді пускають до 10 класу, іноді навіть до університету. Тобто, якщо про це говорити, якщо постійно твердити, може щось змінитися. Справа в послідовності, справа в завзятості, справа в щирості. І справа трохи в самопожертві людей, які хочуть щось змінити.
Громадський Простір: Думали про наступні публікації? Який аспект плануєте показати, скажімо, насилля вдома?
Гюнель: Зараз ми готуємо четверту статтю, яка стосується одруження дітей ворогуючих сторін, у всіх трьох країнах ця тема табуйована. Є ще статті про релігію. На Кавказі не тільки поширене домашнє насильство, а й звернення, й скарги на домашнє насильство – теж табу. Просто нереально (скаржитися). Сміття з хати не виносять. Важко уявити жінку, яка пішла, доповіла на свого чоловіка. Навіть, якщо вона про це розповіла родичам, це вже є як би верхом невихованості. Навіть мати, якщо дочка, припустімо, скаржиться, що чоловік мене б’є, мати каже: «Як ти можеш скаржитися на свого чоловіка. Навіщо ти мені це говориш, мене теж твій батько бив».
В Грузії все ж є багато будинків-притулків для таких жінок.
Якщо вона якісна жінка, вона повинна продати себе легально, тобто, вийти заміж
Громадський Простір: А бувають такі інфокампанії, грантові проекти НУО проти домашнього насильства?
Гюнель: Бувають. Але ми стикаємося найперше, з проблемою «грантоїдства», коли люди, які подають на грант, багато привласнюють, по-друге, стикаємося з некомпетентністю організаторів і людей, які займаються цим. Третє, табуювання скарги. І так би мовити лінь, залежність жінок, оскільки їм вигідніше жити з чоловіком, який її б’є, аби він давав їй гроші. Фінанси і незалежність для кавказької жінки – це приниження. Якщо вона якісна жінка, вона повинна продати себе легально, тобто, вийти заміж; продати себе вдало, тобто, чоловік повинен бути багатим, і це повинно тривати все життя. А якщо ти така жінка, яка заробляє собі і родині на життя, не береш від чоловіка гроші, значить ти – неякісна жінка.
Громадський Простір: Привернення уваги до табу-тем світових медіа – є таке завдання?
Гюнель: Так, це і загальноприйняті світові цінності, і права людини, і фактор релігії в таких країнах, як ми … Проблем на Кавказі багато. Ще у нас є кілька тем, за які не те, що бояться братись, просто не цікаво. Ці теми здаються третьорядними, навіть не другорядними. Це права тварин, сексизм в суспільстві, екологія. Про екологію взагалі ніхто не хоче на Кавказі розповідати, ніхто не бачить це як трагедію, тобто неможливо пояснити, що цей світ – це наш великий будинок і неможливо забруднювати його так, як ми забруднюємо своє життя. Я стільки років боролася зі своїми братами, коли вони на Новруз-бай спалювали величезне колесо, шини коліс. І я завжди намагалася їм пояснити, що це забруднює повітря. І вони мені відповідали, що якщо ми не спалимо, інші все одно спалять. А я казала, що не паліть самі й інших навчіть не палити. Вони говорили: Ні, над нами будуть сміятися.
Громадський Простір. Дякуємо за цю розмову.
Робота з текстом – Юлія Садовська
_____
Громадський Простір продовжує готувати серію матеріалів на гендерну тематику, зокрема, як взаємодія медіа, НУО-ініціатив може робити свій вагомий вплив у вирішення проблематики насильства проти жінок, яке на сьогодні лишається найбільш поширеним порушенням прав людини у світі.
Рекомендуємо ще:
Медіа і третій сектор Білорусі творять успішні гендерні кейси
Насильство проти жінок з реалу перейшло до кіберпростору