Театр Переселенця: статистика вбиває, а у нас – живі історії живих людей

Громадський Простір

Проект Театр Переселенця - спроба через реальні історії з життя людей проявити величезну цифру у майже 2 мільйони переселенців, які є в Європі найбільшою гуманітарною катастрофою з часів Другої світової війни. З іншого боку, саме театр є способом опрацювання травм і можливістю знаходження перспективи життя в новій реальності. Його автори та натхненники – режисери та драматурги, а також прості люди, які були змушені покинути власні домівки та стати частиною категорії “внутрішньо переміщені особи”. Віднедавна Театр Переселенця – ще й зареєстрована громадська організація. Про досвід через мистецтво долати внутрішні драми, команду Театру Переселенця, бачення активістами способів подолати глибокі прірви між українцями різних регіонів, та про саму новостворену ГО, Громадський Простір розпитав у лідерів організації – психолога, психотерапевта Олексія Карачинського, технічного директора Театру Василя Білоуса, та переселенки, а тепер прес-секретаря Анастасії Пугач. Чекаючи на всіх учасників бесіди, ми почали спілкування на психологічні теми….

Олексій: До всього, я – військовий психолог і психотерапевт, офіцер Збройних сил України. І в рамках того, що відбувається в нашій країні, готував до війни, реабілітував після війни і психологічно підтримував саме під час бойових дій.

Громадський простір: Якими є найбільші запити у солдат перед війною, до чого їх треба готувати?

Олексій: Перед війною – саме страх, тривога, оце «невідоме». Ми дуже великі експерти себе накрутити в чомусь. Якщо пам’ятаєте, були такі хвилі – люди не хотіли їхати зі Львова, бо в них не було бронежилетів: «Ось ми не їдемо – все!» Чому? Це страх. Хоча насправді, коли ти там, цей бронежилет майже ніколи не потрібен, тому що це завжди навантаження на спину – це раз, і два – коли стріляють ті ж гради, бронежилет може або врятувати, або, навпаки –  вбити, тому що ти вчасно не можеш…

Громадський простір: Бути більш гнучким…

Олексій: Так, добігти до бліндажу, сховатись кудись. Тому бронежилети – це є суто психологічна проблема, адже про це багато говорили в медіа. Хоча насправді на картинці бачимо  кулеметні стрічки, бронежилети, два автомати в руках, балістичні окуляри, а приїжджаєш туди – там люди ходять в капцях, в шкарпетках, автомат десь теж висить. Чому? Тому що це є та реальність, з якою ми зіштовхуємось. Якщо завжди бути в цьому спорядженні, воно просто нас виснажить. І тому перед бойовими діями є страх: я вже накрутив себе, що загину, вже попрощався з дружиною… Хоча в нас зараз не такий рівень смертності, як був раніше. Тому це більше робота з уявою: «Що мене чекає? Як мене чекає?» А вже після бойових дій інші запити.

Громадський простір: Мені сьогодні наснився жахливий сон про те, що десь стріляють, насувається страшна небезпека і я кудись мушу тікати. Я не переживала того, що очевидно переживали переселенці, але схоже, що цей страх є навіть на рівні спільної ноосфери, в якій ми всі перебуваємо. Деякі мислителі говорять про те, що страх ледь не керує світом. Його настільки багато, що ми часто керуємося страхами, про які й не підозрюємо. Яка природа страху і як його долати?

Олексій: У першу чергу, тут важливо розуміти те, що страх – це як такий мікрострес, який теж дає поштовх. Одна клієнтка нещодавно мене запитувала :«Чому люди зраджують? Чому люди спочатку обіцяють одне, а потім роблять зовсім інше?», – це теж можна підв’язати під страх. Чому? Тому що найсильніший страх – це страх смерті. Я будую світ навколо себе так, аби бути в безпеці. Тому якщо мені потрібно зрадити, я це роблю, аби бути у власній безпеці.

Громадський простір: У відчутті безпеки?

Олексій: Так. Тобто це теж допомагає людині вижити. Наприклад, зараз є залежність від бензину, від нафти… Але я впевнений на сто відсотків: якщо б нам стало вже зрозуміло, що через півроку нафти взагалі не буде, то оцей страх: «Що нам потрібно робити, аби далі виживати?», – знайшлись би інші сучасні власні технології, наприклад, більш екологічні, аби жити нормально в цьому світі. Тому є страх, який дає поштовх до розвитку. Як долати страх? Якщо…

Громадський простір: Так, якщо страх заважає і не є поштовхом до розвитку?

Олексій: Якщо страх заважає, тут потрібно розуміти, що є дві крайнощі. Можу привести приклад військовослужбовців, які розповідали мені свої історії, або те, що я бачив під час бойових дій. Буває й таке, що страх йде в нуль, тобто його взагалі немає. Це дуже небезпечно – один військовослужбовець казав: «Я настільки всього не боюся, що буду приймати душ, коли йде обстріл градами», – це вже патологічна крайність, тому що зовсім відключаються моменти безпеки. І класно (якщо ми візьмемо від нуля до десяти), якщо страх знаходиться на рівні два, три, чотири. Але не більше, тому що він вже не буде нам допомагати.

Є «Я». «Я» поділяється на «Я-минуле» або наратив (своя психобіографія, історія), «Я – тут і зараз», «Я – майбутнє». Минулого як такого немає, є тільки пам’ять. Якщо немає пам’яті, немає й минулого, немає «Я – минулого». Так само і майбутнього як такого теж немає, є уява. Тобто минуле – це пам’ять, майбутнє – це уява. Страх знаходиться саме в «Я – майбутньому», саме в тих моїх очікуваннях, в тих моїх баченнях «Я – майбутнього» себе. Чому? Якщо відбувається щось таке, що заважає «Я – майбутньому», на рівні фізіології це сприймається як смерть. Тобто «Я – майбутньому», можливо, буде смерть, тому на рівні фізіології це теж рівень самозахисту. Я відчуваю страх і мені потрібно захищатись від цього.

Так само й від наших очікувань – з’являються наші розчарування. Немає очікувань – немає ніяких розчарувань. Це теж дуже важливо розуміти. Наприклад, хтось каже: «А я і не думала, що він може мене зрадити». Чому? Це не є його проблема, бо він – реальний,  але в нашій інтерпретації  він – інший. Тому це не є його проблема, а вона суто моя, моїх інтерпретацій цього світу, мого бачення саме цієї людини. Так само, якщо ми ставимося до світу з точки зору «я знаю, який він», то реальність завжди буде бити нас по голові, тому що це є тільки наша інтерпретація. Так само є інтерпретація цього бажаного майбутнього. Якщо ми «я знаю, яке воно повинно бути» міняємо на елемент «я не знаю, яке воно повинно бути», а ще краще я на якийсь момент просто перекреслюю це майбутнє…

Наприклад, якщо це військовий, і йому потрібно максимально холоднокровно діяти під час бойових дій, повернутись живим і здоровим, аби не боятись, потрібно налаштовувати себе: «Я не знаю, повернусь я чи не повернусь; повернусь я цілий чи повернусь без якихось кінцівок. І я не знаю, що взагалі там мене буде очікувати. Я відкритий до цього нового». Тоді страху буде набагато менше, ніж з елементом «я знаю». Чи, наприклад, коли людина йде здавати іспит, якщо ми згадаємо… Страху як такого немає, є тільки небезпека, вона – реальна. А страх – це виключно витвір нашої уяви. Коли ми йдемо здавати сесію, стоїмо перед кабінетом, нам дуже страшно: «Як воно буде, що буде?» Чому? Якщо я не здам цей іспит, це відобразиться на моїй успішності, мене можуть виключити з вузу, а це все не дає можливості встановлення цього мого ідеального майбутнього. Тому є цей страх. Але коли ми заходимо в кабінет, беремо білет, тоді вже боятись немає часу, потрібно…

Громадський простір: Згрупуватись.

Олексій: …Шукати якісь шпаргалки або згадувати. У той момент ми вже перестаємо боятись. І чому перед дверима я боюся, а коли вже зіштовхнувся з реальним моментом, страх зникає – це теж до плоду нашої уяви.

Громадський простір: Це справді важлива тема для всієї України, тому що ми всі живемо в певних неврозах, страхах, тому це дуже корисні поради. Але ми зараз спробуємо перейти власне до Театру Переселенця як до теми, яка нас зібрала. Анастасіє, розкажіть про ту місію, яку перед собою ставить Театр Переселенця?

Анастасія:  Передусім, наша цифра в півтора мільйони переселенців…

Олексій: Два.

Анастасія:  Вже майже два, ну, півтора реальних. Насправді це люди, які виїхали із зони бойових дій. І наше завдання – цю цифру оживити, показати, що це не просто статистика, тому що статистика вбиває… Статистика, що стільки-то людей загинуло на фронті, вбиває. Статистика, що ось півтора мільйони переселенців… Це все неживе. У нас живі історії живих людей, які в театрі розповідають: “Так, ось ми виїхали, ми налагоджуємо тут життя”. Але я не хочу, аби думали, що у нас лише історії на зразок: “Ось, так все погано”, ні.  У нас є люди, які приходять і говорять: “Так, ми тут почали все з початку, і нам це подобається, у нас виходить”. Тобто у нас є і  надихаючі приклади.

Олексій: Також задача театру – це, в першу чергу, синтез мистецтва та терапії. У наших цінностях, цінностях тих людей, які зібрались в нашому театрі,  та у його засновників – Ґеорґа Жено, німецького режисера, і Наталії Ворожбит, української драматургині, –  є те, що мистецтво повинно допомагати, повинно лікувати ті травми, які є зараз у суспільстві. Нещодавно  Ґеорґ нам написав про те, що він мріє, що переселенець не буде тягарем, а навпаки – стане можливістю до нового поштовху, до розвитку…

Громадський простір: Громади?

Олексій: Так, якщо ми згадаємо взагалі якісь розвитки… коли перемішуються два світогляди – українські військові, наприклад, зі Львова їдуть на схід, там одружуються, там залишаються жити; переселенці зі сходу їдуть в центральну, західну Україну – і відбувається те, що, можливо, дасть великий розвиток українському суспільству. Можна сказати, що трагедія дала можливість навпаки –  сильному, великому розвитку.

Василь:  Я сказав би, що переселенець – це не вирок, а можливість (усміхаємось – авт.)

Олексій: Можливість, сто відсотків!

Анастасія: Як сказав Діма Левицький, один з авторів нашого театру: “Переселенець – головний герой сучасності”.

Василь: У тому й штука – мені здається, що з цих мільйонів двісті тисяч небагато взагалі виїжджали в Київ, а інші просто не виїжджали нікуди… Діти з тієї ж Миколаївки, де ми були, для них це була найромантичніша подія останнього часу. Хоча вони вже були в Німеччині минулого місяця завдяки спільним зусиллям. Взагалі для багатьох людей це реально шанс…

Громадський простір: Побачити світ, розкрити рамки…

Василь: Звісно, це багатьох зламало…  Мій тато казав, що в дев’яності багато людей зламались, а друга половина просто вигравала все. Зараз щось подібне, унікальна можливість для певної кількості людей.

Анастасія: Для мене.

Василь: Для Насті.

Громадський простір: Анастасіє, ви приїхали з Донецька, чи вдалося вам відчути на собі театр як ліки? Як воно працює?

Анастасія: Я приїхала з Донецька і дуже довго сумувала за домом. Насправді, дуже довго я думала, що повернусь. Після того, як виїхала, я туди їздила двічі: вперше на Новий рік 2015-й, вдруге – у лютому 2015 року. Це були дуже трагічні обставини. Саме тому я й прийшла до театру. Я там втратила під час бойових дій свого коханого. І справді я не знала, як з цим жити. Я не могла… Люди не знали, як зі мною поводитись, просто не знали, що казати. І більшість просто не розмовляли зі мною – не знали як. А мені хотілося поговорити з людьми, не бути самою. До театру я прийшла випадково. Я також журналістка, знайшла інформацію на Facebook і прийшла знімати сюжет. А після зйомок ми, до речі, з Олексієм просто розмовляли. Я сказала: «Я сама переселенка і останню поїздку додому взагалі ніколи не забуду», а він відповів: «Приходь до нас!» Я брала участь у виставі…

Олексій: У двох виставах.

Анастасія: У двох виставах.

Громадський простір: Як це працює? Поділіться власним досвідом. Ви проговорюєте те, що важко сказати?

Анастасія: Коли ти проговорюєш свою історію, вона стає історією, вже не частиною твого життя. Ти її проговорюєш, відпускаєш.

Громадський простір: Вона стає тим минулим, про яке говорив Олексій, так?

Анастасія: Це стає справді минулим. І ти це залишаєш, віддаєш людям. І що вони хочуть з цією інформацією, те вони й роблять, а ти йдеш далі.

Громадський простір: Вільніший від цього всього…

Анастасія: Вільніший. Насправді зараз я почуваюсь зовсім іншою людиною – з нормальним життям, з нормальним психічним станом. Тобто воно вже так не болить. Ти це відпускаєш. Коли ти про це розмовляєш, і коли ти знаєш, що люди це готові вислухати, вони йдуть туди, щоб тебе слухати…

Громадський простір: Це важливо знати, що тебе хочуть чути?

Анастасія: Це дуже важливо! Справді від того стає легше.

Олексій: Насправді те, що з нами відбувається – це десять відсотків реальності і дев’яносто відсотків наших інтерпретацій цієї реальності. Так само і ця психобіографія, все минуле – це є завжди інтерпретація. Є, наприклад, якийсь період болю і я розставляю акценти тут, тут і тут. Але якщо ми проговорюємо… А це проговорення  ще дає можливість переосмислити, поставити, можливо, якісь інші акценти. А якщо ми прибираємо один акцент і ставимо щось на інший акцент, то зовсім змінюється вся структура того, що було.

Громадський простір: Тут ще буває такий ефект, коли  в тебе в голові це щось виглядає страшним, а коли ти це озвучуєш, воно стає просто фактом – розумієш, що нема чого бідкатись.

Олексій: Фактом, досвідом. Ось є історія, в якій головний якір на тому «що я втратив». А під час переосмислення… У нас є індивідуальна і групова робота. Хтось один розповідає одну історію, хтось інший – другу, хтось ще –  третю, тобто рамки світобачення розширюються. Плюс, коли ти ставиш питання: «А що ти знайшов?», і коли починаєш про це багато говорити, то поволі-поволі цей якір «що я втратив» зникає, переходить на «що я знайшов», хоча історія, факти не змінились. А наші акценти і те, на що ми звертаємо увагу, зовсім змінили минуле.

Громадський простір: Василю, скільки через ваш театр пройшло людей, які лікували душу у такий спосіб?

Василь: Ми не рахували кожного, не видавали ідентифікаційний номер… (сміх – авт.) Але я  нещодавно зрозумів, що на території театру, але вже незалежно від нього, люди почали створювати між собою спільноти. Я – корінний киянин, але мені інколи дійсно складно зрозуміти, де кияни тусуються. Таких вузлових точок в Києві навіть для тих людей, які тут живуть все життя, дуже мало, як на мене. А от у переселенців – це просто клас… Люди в такому стані, в таких обставинах… І тут допомагає ця терапія, про яку ми розповідаємо, коли людина розказує свою історію, інша людина – свою, і вони між собою з’єднуються вже в горизонталі. Я думаю, що це вже точно не менше сотні-двох людей, можливо, трьох. Такі, які постійно зустрічаються, це вже група тридцять-сорок людей. Тут у них  – фотосесія, своє життя, вже між собою щось вирішують. Як на мене, це одні з головних наших терапевтичних і місіонерських завдань. За цей невеликий час бачимо реальний результат.

Олексій: При чому, є учасники і є глядач, який приходить.

Василь: Воно потім все перемішується… Немає такого гетто, що тут у нас сидять кияни-ветерани, тут у нас професура, а тут у нас переселенці. (сміх – авт.) Такого немає. Люди між собою вже з’єднуються по якихось інтересах – я люблю те і те, і вони вже між собою на свої різні теми спілкуються.

Громадський простір: Хтось марки збирає.

Олексій: Фактично, так.

Громадський простір: Чи вдавалось відчути, що ви ламаєте стереотипи людей, які приходять на вас дивитись?

Анастасія: Мені казала дівчина-киянка  після вистави «Товар», що за ці два роки вже звикаєш до таких новин щодня (це про те, що відбувається фронті). Жахливо, що це вже сприймають нормально. А це не нормально! І щоразу ми кажемо: «Люди, війна – це не нормально!» Я впевнена, що ми ламаємо стереотипи. По-перше, вибачте, люди бачать, що переселенці – нормальні люди.

Олексій: Так, є міфи, розумієте. І цими міфами живе наше суспільство. Наприклад, ці діти з Миколаївки… Є міф, що таке Київ, коли я там не був. Є міф, що таке Донецьк, коли я там не був. А що таке Львів, це взагалі…  А що таке Європа… Саме тому я казав, що це дуже велика можливість для нашої країни, тому що тут ламаються всі міфи. Люди, які ніколи не були в Донецьку, на Донбасі приходять і розуміють: «Ось, це той переселенець, про якого я чув з новин українських одне, з новин російських – друге, з інших новин – ще якесь третє». Оці всі стереотипи, ці всі міфічні уявлення просто нещадно руйнуються.

Анастасія: Насправді є така група, яку називають «переселенці». А у нас з цієї групи постають окремі постаті, і люди дуже цікаві. Завдяки своїй професії я завжди дуже багато зустрічалась  з людьми, але такої групи, спільноти людей, які цікаві і дуже розумні, в одному місці я раніше не зустрічала, справді.

Василь: Це такі – кращі з кращих.

Олексій: Це кращі з кращих, так!

Громадський простір: Кілька слів про команду.

Анастасія: У нас половина команди – переселенці. Але так сталось, що зараз ми взагалі вже не думаємо – хто і звідки. За ці півроку ми стали більше думати про те, що отримали, аніж, що втратили. Особисто я про себе скажу. А ті переселенці, які зараз є в команді, залишились майже всі ще після першої вистави. Частина людей працюють як волонтери з дітьми. До прикладу, учасниця першої вистави, логопед, зараз займається з дітьми безкоштовно.

Олексій: Переселенцями.

Анастасія: Переселенка з переселенцями.

Олексій: З такими діточками.

Анастасія: Так, дуже маленькими. Я також після першої вистави вирішила залишитись у команді, бо коли вона закінчилась, у мене було відчуття, що я не хочу це втрачати – цих людей, цю команду, це нове життя. Інші – це люди з театру, тобто це наші автори проекту: Ґеорґ – режисер, він вигадав цей проект; Наталія – драматургиня.

Василь: Максим Курочкін, теж.

Анастасія: Зараз кілька авторів з нами співпрацює: Оксана Савченко – драматургиня і журналістка (вона буде автором нашої вистави); Дмитро Левицький – драматург. Вони не є переселенцями, але їм цікава ця тема, бо зараз в Україні немає нічого актуальнішого.

Олексій: В Європі, у світі.

Анастасія: Так. Також наші переселенці – це чудовий колектив «Дивина», який виконує фольклор з Донбасу. Вони влаштовують дуже багато акцій  і у нашому театрі, і у місті – колядки, якісь етнічні свята. На них збираються люди і там вже не важливо, чи ти переселенець, чи ти киянин, звідки ти. Це українські традиції. Хто у нас ще з переселенців є?

Олексій: Ну, людей дуже багато.

Анастасія: У нас в команді десь, мабуть, сорок людей.

Громадський простір:  Я знаю, що ви нещодавно зареєстрували громадську організацію. Тобто сам Театр Переселенця як бренд існує в просторі вже якийсь час, але громадська організація виникла відносно нещодавно.  Чому виникла потреба реєструватись, чи були якісь проблеми на цьому фронті?

Василь: Жодних проблем з юридичної точки зору… деякі організаційні проблеми, які ми вдало вирішили. Ну, в кожному творчому хаосі має бути якась структура і порядок, в контексті того, що ця реєстрація потрібна для розуміння нашого статусу.

Громадський простір:  Як називається сама громадська організація?

Василь: “Центр сучасної української драматургії”. Головою є Наталія Ворожбит. Дуже такі, насправді, буденні справи. Нам потрібна юридична особа, щоб мати можливість укладати договори, брати повноцінну участь в різних історіях з отриманням грантів, адже це теж все не може бути на словах. У статуті діяльність організації має багато різних напрямків, починаючи від нашої прямої театральної діяльності…

Олексій: Волонтерська діяльність.

Василь: Там дуже широкий спектр можливостей, ми ще не всі їх вивчили.

Олексій: Плюс, зараз, наприклад, до вересня у нас є приміщення, після вересня у нас може його не бути. Тому юридична особа може знадобитися для якогось договору.

Василь: У нас, якщо ти серйозний, в тебе повинна бути печатка. Немає печатки – немає театру. Немає людини – немає театру. (сміх – авт.) Тому ми намагаємось в цьому сенсі теж…

Олексій: Не відставати.

Громадський простір: Політики намагаються нас помирити, але їм це не дуже вдається…

Анастасія: Намагаються?

Громадський простір: А може й не зовсім намагаються. Що нас як суспільство може помирити? Я хотіла би почути кілька слів від кожного з вас.

Анастасія: У першу чергу, це відсутність ненависті до іншої сторони конфлікту, до донеччан, до переселенців. У нас – до всієї України, до українських військових, до киян… Це теж є.  Якщо не буде ненависті – не буде війни.

Олексій: Я б хотів сказати, що цінності людини породжують певну систему мислення, а певна система мислення породжує певну систему поведінки. І тому мені, наприклад, було не зрозуміло, чому… ось є беркутівець на Майдані, а ось є майданівець, і вони ненавидять одне одного. Хоча якщо зняти форму і подивитись на них, якщо б вони тут гуляли зі своїми дітьми, вони б прекрасно спілкувались один з одним. Але тут – одна система цінностей, а тут – інша система цінностей. І коли йде конфлікт цих цінностей, тоді цей конфлікт може переходити взагалі у війну. Тому, мені здається, нас міг би помирити дуже ґрунтовний і серйозний підхід до системи освіти в Україні, яка б теж навчала цінностям, критичному мисленню, а саме руйнуванню оцих міфів, про які я говорив раніше. Йдеться про якісну систему освіти, яка була б  направлена не на «що потрібно думати», а на «як потрібно думати». Не ось – тобі дають картинку – і думай так, а став собі питання, став під сумнів: “Чи правильно взагалі мені, – як казала Настя, – ненавидіти цю людину, яка стоїть в іншій формі? Можливо, вона така сама як і я? Можливо, він такий же люблячий батько як і я?” І тому не піддаватись зовнішнім маніпуляціям російської пропаганди і української пропаганди.

Василь: Мирний діалог,  коли люди спілкуються, не бояться…  Зараз я реально бачу, що ми починаємо, на щастя, вчитись комунікації не вертикальній, коли дав команду головнокомандуючий – зателефонував вниз, і воно через рік дійде до когось, а люди почали горизонтально спілкуватись, Інтернет цьому сприяє. Зараз в Україні такий час, тут якесь небо відкрилось, як на мене… Люди почали якось дивитись один на одного, розмовляти,  знаходити точки порозуміння. Я нещодавно був в Донецькій області.І ось я розказую про свій досвід, про своє життя, як я все це розумію, звичайній, такій самій людині з іншого регіону, з Донецька. І це, здається, найцінніше, що може бути переконливим і як результат дати…

Анастасія: Мир.

Василь: Мир і щастя.

Олексій: Говорити один з одним, а не один на одного.  Ми завжди говоримо «на», а не «з» людиною. А «на» – це максимальне донесення тільки свого, і не чути…

Василь: Так, звичайно, вміння чути…

Олексій: А це саме гідність, якщо ми кажемо про Революцію Гідності. Одна справа, коли ми стверджуємо гідність в людині – сприймаємо її такою, якою вона є, зі своїми всіма «тарганами», і зі своїми всіма гріхами, а інша справа – коли ми, навпаки, цю гідність пригнічуємо. А це що: «Думай так, як я хочу, і живи так, як я хочу!» Про яку Революцію Гідності ми можемо казати, якщо ми будемо так ставитись?! А говорити «з» людиною, а не «на» людину – це зовсім інші речі.

Анастасія: Є реальні факти спілкування з людьми. Перший – я взимку їздила в Одесу, спілкувалась там з жінкою похилого віку, яка відверто мені казала: “Настя, забудь ти про той Донецьк, боронь Боже!” Людина ніколи в житті не була в Донецьку, але вона сказала: “Це жахливе місто, темне! Там немає нічого хорошого. Морок!” Я кажу: “Звідки ви знаєте, ви ж ніколи не були там?” А вона: “Я була в схожому… в Росії, в Кузбасі. У вас, напевне, те саме. Це жахливе місто, забудь про це!”

Друга історія. В Донецькій області… Я їздила восени в Краматорськ до друзів та теж спілкувалась там з місцевими мешканцями. Місцеві запитують: “Ну, як тобі там в Києві?” Кажу: “Не з’їли, нормально, чудово”. “А як до вас, переселенців, ставляться?” “Добре”, – розповіла про волонтерський рух, театру тоді ще в моєму житті не було.

Олексій: Про те, як тебе тут в раби взяли…

Анастасія: Так, так. “Переселенцям хоч якось допомагають?” Кажу: “Так, є цілий волонтерський центр. Кияни приносили одяг, ліки, речі”. “Кияни?! Не може такого бути”, – реагують. Я кажу: “Я там була, чесно. Сама брала речі для інших переселенців. До речі, в Слов’янськ відправляла багатодітній мамі речі з цього центру”. “Ні, цього не може бути!” Тож коли в людях перестане сидіти: “цього не може бути!”, тоді у нас щось зміниться.

Василь: Потрібно виключати телевізор, виходити на вулицю та починати спілкуватися.

Олексій:  А ще краще – приходити до нас в театр!

Відео:

Спілкувалася: Любов Єремічева
Транскрибування: Ірина Гузій