Реалії роботи патронатних вихователів в умовах війни: історія Олени з Запорізької області

Благодійний фонд "МАМА плюс Я"

Патронатні родини — це перший етап, куди має потрапляти дитина, що залишилась без належного батьківського піклування або опинилась в складних життєвих обставинах. Під час війни робота патронатних родин особливо важлива, адже дає можливість дітям, вилученим з родин, проходити труднощі в атмосфері сімейної підтримки.

Інформаційна довідка

В 2017 році в Україні стартувала реформа деінституціалізації, метою якої є реорганізація інтернатної системи виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Відтак, пріоритетним є створення сімейних форм виховання, як постійних, так і тимчасових.

Патронат над дитиною — це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини в сім’ї патронатного вихователя на період подолання дитиною, її батьками або іншими законними представниками складних життєвих обставин (ст.252 Сімейного кодексу України). 

За законом в патронатних родинах дитина перебуває до 3 місяців, в окремих випадках — до 6 місяців. Проте під час війни та дії воєнного стану, а також окупації територій, діти залишаються з патронатними батьками на довший термін.

Один з прикладів — історія пані Олени, яка вже понад два роки є патронатною вихователькою Дані і Лілі. Вони проживали у Пологівському районі Запорізької області, але через окупацію та небезпеку були вимушені виїжджати на підконтрольну Україні територію.

В рамках проєктного напрямку допомоги сімейним формам виховання дітей-сиріт, Благодійний Фонд «МАМА плюс Я» поспілкувався з пані Оленою та дізнався її історію порятунку дітей. Аби привернути увагу до теми патронатного виховання і ще раз задокументувати воєнні злочини росії. 

Нижче наводяться фрагменти відео інтерв’ю в текстовому форматі зі збереженням авторської мови. Повністю сюжет можна подивитися за посиланням: https://youtu.be/oWXsM6dLbrA?si=D74HYqljaUKH_5x7  

Пані Олена – патронатна вихователька

Даня та Ліля — діти, позбавлені батьківського піклування. Пані Олена поділилася тим, як діти стали частиною патронатної родини: «Їх вилучили із сім’ї. Мами не було, вони сиділи в будинку голодні, без світла. Приїхала служба, а мами немає. Вона десь… Потім визвали поліцію. Ну в общєм, забрали їх в лікарню, і в результаті ж в нашу сім’ю. Так, як уже були майже готові документи на позбавлення батьківських прав, розпочалась війна, і вони в мене залишилися до кінця військових дій».  

Як діти переживали життя в окупації

Враження від тих найстрашніших днів залишилися з родиною назавжди. Малеча навіть зараз прокидається з криками «бомблять»…  «І тут реально їдуть танки, наставляють на тебе дуло, стреляють в землю. Дуже вони боялись. Я їм брала в підвал іграшки, я брала музикальні якісь іграшки, м’якенькі іграшки. Півроку ми жили в окупації разом з дітками. Пережили бомбардування, оце як заходили рускі в наше село, як обстрілювали. У нас біля двору і танки стояли, стріляли, в городі снаряди розвивались. Слава Богу, ми сиділи в підвалі» – згадує Олена. 

Протягом цих страшних подій, патронатна вихователька вірила в перемогу українських військових та робила все, щоб наблизити її. Пані Олена передавала інформацію українським військовим щодо розміщення окупантів та їх техніки ризикуючи власним життям. Але інакше, зізнається, не могла.

Але Олену «здали» сусіди-колаборанти. Окупанти  пропонували жінці працювати на них, на що отримали відмову. Після цього російські військові  почали погрожувати, що дітей заберуть в інтернат до ростова. Після цього родина прийняла  рішення, яке змінило долю дітлахів — виїжджати. 

«На наступний день ми поїхали до колодязя в інше село, аби зробити запаси води на випадок довгої дороги», — згадує жінка. «І вертаємося, а в мене сидить біля двору військовий з автоматом. Ми під’їжджаємо, бачу, що один із тих, що вчора був. Він представився, що він Віктор з Донецька, що він проти цієї війни, він показав український паспорт, що «я теж чекаю до цих пір наша сім’я чекає, що Україна прийде, і ми знову будемо Україна». І я ж кажу: «Якого ти прийшов вбивати наших?!»

Каже: «Я жодного разу, чесно вам зізнаюся, не вистрілив, і я не вистрілю ні разу зі свого автомата по своїх же. Але в мене не було вибору. В нього старший син навчається в МЧС, інститут МЧС. І прийшли сказали, що якщо ти відмовляєшся йти воювати, ми виганяємо сина, а він на другому курсі, і забираєм його». 

Саме Віктор попередив родину, щоб виїжджали цієї ночі. Адже наступним ранком за Оленою та дітьми прийдуть. 

Складний шлях порятунку з окупації

Даня та Ліля – підопічні патронатної родини з Запорізької області

«Ми виїхали на Василівку. Очереді були страшні. Більше тисячі машин у черзі. Четверті сутки ми дойшли до блокпосту. Нас записали у чергу, і на виїзд. Коли дошло до перевірки документів, потребували оригінал свідоцтва про народження дітей. А в мене їх не було.  В мене по моїй роботі не полагається оригінали, мені предоставляють копії. І мене забирають на допит в комендатуру у Василівку. Там я, мабуть, чотири чи п’ять годин на допиті була. Потім ще забрали і дітей на допит у другу кімнату, і мене ж крутили на те, що «ми вас зараз пропустимо без перевірки, вивозьте, що хочете. Ми не перевірим вашу машину, але здайте дітей. Дітей залишаєте, а самі проїзжаєте от так». 

А кажу: «Що з дітьми?» Діти поїдуть в ростов в інтернат. Кажу: «Своїх здаси».

Комендант відмовився пропускати дітей. Пообіцяв подумати, якщо вони повернуться назад у село та привезуть дозвіл від “адміністрації”. 

«Ну що нам робить, не пропустили», — розказує пані Олена. «Повертаться було дуже страшно. Ми під’їжджали до села вже під вечір. Ми вирішили не заїжджати, переспали в лісосмузі. Утром рано-рано, тільки розцвіло, ми заїхали в двір, заховали машину, все заховали. Дітей заховала, щоб ніхто не бачив, що ми повернулись. Все закрила, зробила так, як вроді нас немає».

Пані Олена благала та все ж таки вмовила колоборантку написати дозвіл, аргументуючи, що у дітей в Україні є шанс потрапити в люблячу сім’ю, а інтернат в ростові — це зламані долі. І в другий раз пані Олена з чоловіком поїхали до Василівки, аби вивезти дітей. 

 «Вони нас вписують в колону з поміточкою на виїзд тільки в центр Василівки, не на виїзд, а на той. І ми должні були в центрі повернуть в комендатуру з цим дозволом, що ми отримали. Ми виїхали з чоловіком, заїхали в Василівку. Я сказала «Не виїзджай з колони, не повертай. Ми їдемо і все. Він не дасть мені виїхати, або я потраплю на підвал, бо я дітей не отдам, і в любом случаї дітей заберуть. Або нас знову повернуть, чого нельзя». І ми ріскнули, нас там ніхто не перевірив. Під’їхала машина, нас вивезли в сіру зону цієї колони, бросили, розвернулись. І ми очутились в сірій зоні», — каже Олена.. 

«Коли побачили перший блокпост, український прапор, ми плакали. Наверно, так емоційно зустріли і діти, і ми».

Дітям, які втратили домівки, важко переживати нестачу звичних речей 

«Ми жили хорошо, у нас все було. В нас було поїсти, в нас була криша над головою. Ми не знали, як це купить цибулину, картошину, помідор. Ми це все самі вирощували. Я вчила дітей, як його садить, ми збирали, вони з відеречками ходили. Їм це нравилось, бо ось у нас своє. У нас своя черешня, клубника, малина. У нас було все. А тут, бачу, що йдем — малина. Дітям хочеться, дивляться. Ніколи істерик не має «хочу». Ну я ж по глазам бачу «хочу». Нада купить, нада купить. Їм хочеться іграшку, їм хочеться одежинку. Вони ж свого ніколи не мали. Як вони радіють одежинці».

Обличчя дітей приховані з причин безпеки та конфіденційності

Наразі діти живуть в Дніпрі, але дуже сумують за місцем, яке встигло стати їх домом. 

Діти потребують психологічної підтримки, але перебувають під захистом та піклуванням патронатних вихователів, на відміну від тисяч інших дітей-сиріт, яких депортували з інтернатів окупованих населених пунктів на територію росії. 

Фонд «МАМА плюс Я» опікується цією родиною і сотнями інших прийомних, опікунських, патронатних родин та ДБСТ, аби всебічно підтримати адаптацію, психологічну реабілітацію та розвиток дітей-сиріт, які постраждали від війни. А також дати можливість батькам та вихователям дітей-сиріт бути почутими у суспільстві.

 Благодійний Фонд «МАМА плюс Я» — 16 років підтримує дітей-сиріт України. З 24 лютого 2022 року фонд допомагає усім дітям, які постраждали від війни. За 16 років роботи понад 130 тисяч дітей отримали допомогу й підтримку в сферах здоров’я, освіти, розвитку й психологічного благополуччя. Більше про роботу фонду на сайті та в Instagram