Життя у новій громаді продовжується, – переселенці з Донецька

Громадський Простір

Громадський Простір мав можливість поспілкуватися з Оленою та Захаром, вимушеними переселенцями із Донецька, які переїхали у смт. Новопокровка Харківської області та заново облаштовують тут своє життя. Сімейна пара у відвертій розмові поділилися тим, що дуже боляче згадувати. Задля безпеки Олени та Захара, ми не публікуємо їхнє фото.

У селищі Новопокровка на даний момент проживає 150 внутрішньо переміщених осіб, у лютому 2015 року налічувалося 300 осіб. За ці два роки хтось повернувся назад на окуповані території, а хтось переїхав у велике місто. Поступово йде процес інтеграції тих, хто залишився. Уже навіть є дві новостворені сім’ї – хлопці з сімей вимушених переселенців одружилися із місцевими дівчатами.

Школа, дитячий садочок, будинок культури, кілька підприємств та можливість зайнятися тепличним господарством  - це те, що може запропонувати селище внутрішнім переселенцям. "Новопокровський комбінат хлібопродуктів", завод залізобетонних виробів "Новопокровський" та нещодавно відроджена птахофабрика - основні об'єкти, де працюють жителі. Серед ВПО, які сюди переїхали, 30 % знайшли роботу в селищі, а більшість їздить на роботу до Харкова.

Жителі селища займаються тепличним господарством

Громадський Простір: Звідки ви приїхали?

Олена: З міста Донецьк.

Громадський Простір: Як вам тут живеться?

Олена: Добре. Нам ніхто ніколи не згадав, що ми звідти.

Громадський Простір: Чому вибрали саме Новопокровку?

Олена: У нас тут родичі є. Ми знали вже про це селище, тому одразу ж сюди приїхали. Селище перспективне, і є дуже близько до міста. Тут є всі умови для життя, щоб щось робити.

Громадський Простір: Але Донецьк — це дуже велике місто. Чи ви не хотіли переїхати теж у більше місто?

Захар: Київ вже дуже переповнений. У Дніпрі в нас немає родичів, а тут є. Це все через родичів. Якби вони були в іншому місці, то ми б туди поїхали. Найголовніший показник — це родичі.

Олена: Саме селище таке, що навіть не маючи якоїсь роботи, а просто маючи присадибну ділянку можна на цьому прожити і щось заробити. У будь-якому випадку голодним не залишишся. Якби нас було лише двоє, то це одна ситуація, але у нас ще двоє дітей, то тут і школа, і в садочок ми ходили.

Громадський Простір: Чи легко діти адаптувалися до навчання у новій школі?

Олена: Син нічого такого не казав, що його ображали. Його прийняли. А молодша донька дуже сумує за подружками із дитячого садочку, за подругами з двору, за іграшками, хоча ми привезли іграшки, але вона сумує.

Новопокровка – єдине селище у Чугуївському районі, яке отримало спортивний міні-футбольний майданчик зі штучним покриттям.

Громадський Простір: Чому ви вирішили долучитися до ініціативної групи проекту МОМ (Всебічна стабілізаційна підтримка внутрішньо переміщених осіб та постраждалого населення в Україні) для відновлення будинку культури у вашому селищі?

Олена: Нам запропонували долучитися. Це життя селища. А ми звикли в Донецьку брати участь в чомусь такому. Для нас це така нагода думки змінити, допомогти, зробити свій внесок, бути вдячними, корисними, потрібними. Це був важливий момент для нас.

Громадський Простір: Чи будете відвідувати відновлений спортзал?

Олена: Так, будемо. У клуб ми у будь-якому випадку ходимо, бо у нас донька танцями займається, виступає. Школою ми не обмежуємося, треба відвідувати гуртки, треба розвивати дітей.

Відремонтований спортзал клубу в смт.Новопокровка

Громадський Простір: Багато хто поїхав назад…

Захар: Чому вони там залишилися? Бо їм немає куди поїхати. Поки були гроші, то вони знімали житло, а як гроші закінчилися, то вони назад…

Громадський Простір: Коли закінчиться війна і буде можливість повернутися в Донецьк, чи плануєте повернутися?

Олена: Залежить від обставин. Але що має змінитися? У мене діти, у них навчання. Я не можу зруйнувати дитині життя.

Громада смт. Новопокровка вирішила проблему з опаленням – побудовано котельню на твердому паливі.

Громадський Простір: А що у вас там залишилося?

Олена: Квартира. Дім зруйновано, але квартира вціліла. Пощастило. Тому про повернення в даний момент мова не йде. Ми навіть і не думаємо про це. Життя продовжується, ми стараємося не згадувати навіть хороші моменти. Бо це навіть важче, ніж згадати щось погане. Це боляче.

Захар: Там у нас було все.

Олена: У 40 років почати все з нуля – це важко. Це навіть уявити було неможливо. Мене інколи запитують, чи страшно. А я кажу, що тут ви ніде не відчуєте такого страху, при жодних обставинах ви не відчуєте того страху. Я описати його не можу… цей страх.

Захар: Ми ж попали в жахливу ситуацію. І тоді у мене був страх не через те, що мене вб’ють, мені було страшно за дружину, що її можуть вбити.

Олена: Ці звуки… ми тут близько до Чугуєва, до полігону. Особливо у дощову погоду, коли ці звуки доносяться, і я розумію, що це навчання, але я все рівно присідаю.

Громадський Простір: Чи спілкуєтеся з кимось з Донецька?

Олена: Так, з сусідами, вони ще й за квартирою наглядають. Дзвонимо, запитуємо. Кажуть, що звикли. Але я не розумію цього. Я не можу до такого звикнути. Здається, що це неможливо, хоча кажуть, але це неможливо.

Захар. Ті, хто не отримував такої загрози  як ми… Їм страшно, але ж у нас були поранення, і в мене, і в неї.

Громадський Простір: У вас були поранення?

Захар: Коли ми їхали, то нашу машину обстріляли із посадки. Ми покинули машину, бо дружина не в стані була ходити. Це було два роки тому.

Олена: Я тепер по іншому ставлюся до фільмів про війну… Коли одна людина захищає іншу своїм тілом від куль – це реально, і реально, коли поранений чоловік несе кілька кілометрів свою поранену дружину, і звідкись беруться на це сили.