Переселенка з Горлівки: зробити самій собі роботу
"Ось ми з сім'єю опинилися тут. Ми потребували житла, речей першої необхідності, щоб якось жити. Коли я зрозуміла, що не знайду роботу, якої буде достатньо на елементарне, то я почала шукати ...
Додано:
Громадський Простір
“Ось ми з сім’єю опинилися тут. Ми потребували житла, речей першої необхідності, щоб якось жити. Коли я зрозуміла, що не знайду роботу, якої буде достатньо на елементарне, то я почала шукати можливості, щоб зробити самій собі роботу. Я ходила, запитувала, шукала в інтернеті”, – ділиться спогадами Евеліна, колишня викладачка, вимушена переселенка з Горлівки, Донецької області.
Після довгих та невдалих пошуків роботи у Харкові, Евеліна наважилася на ще одне навчання й пройшла курси з відеомонтажу. Жінка стала першою бенефіціаркою проекту МОМ з підтримки внутрішньо переміщених осіб у 2015 році. Громадський простір поспілкувався з Евеліною, уже харків’янкою, про те, як змінилося за два роки життя у новому місті.
З квітня 2014 місто Горлівка опинилося під контролем терористичної організації «Донецька народна республіка». 8 грудня в Горлівці, після вбивства 6 мирних жителів, відбувся бунт з вимогою до терористів покинути місто. Мітингувальники були розігнані терористами з використанням вогнепальної зброї.
Громадський Простір: У який момент Ви зрозуміли, що потрібно збирати речі та виїжджати?
Я зрозуміла, що якщо почне щось відбуватися, то я нікого не зможу врятувати
Евеліна: Одного разу я із жахом прокинулася в 4 ранку від звуку літака, хоча у мене в квартирі хороша звукоізоляція. Мені стало дуже страшно. В цей день я зібрала речі і сказала, що ми поїдемо з дітьми. Я зрозуміла, що якщо почне відбуватися щось, то я нікого не зможу врятувати, я нічого не зможу зробити. Це було наприкінці червня. Ми виїхали 20 червня 2014 року. Все найстрашніше розпочалося через місяць, конкретно у нашому місті. Те, чого я тоді так злякалося, відбулося, але пізніше. Цей звук, який я почула, це був не звук, а вібрація, дуже страшна, низьких частот. Я усвідомила, що якщо в наш дім попаде бомба, то я не зможу врятувати своїх дітей. Для багатьох моїх знайомих це виглядало смішно.
Громадський Простір: Ваша сім’я погодилася одразу виїхати?
Евеліна: Мої родичі сказали, що якщо тобі так страшно, то їдь. Ще нічого такого не сталося, і ніхто не вірив, що таке буде. Я це просто відчула.
Громадський Простір: Куди ви вирішили їхати?
Прийшло 1 вересня, дочка моя пішла у школу, без портфеля, без шкільної форми
Евеліна: Ми поїхали до наших знайомих у село під Харковом, прожили там місяць. А потім вдома все це почало відбуватися. Наближалася осінь, дочці потрібно було йти у школу, тому ми приїхали у Харків. Але я до останнього не думала, що ми підемо у школу не вдома. Мені здавалося, що все вирішиться. Всі тоді вірили, що все буде добре. Як саме – ми не знали, але що якось буде. Але прийшло 1 вересня, дочка моя пішла у школу, без портфеля, без шкільної форми, в іншу школу. З часом все стало на свої місця – чудова школа, її там добре прийняли. Але коли немає коріння, немає свого місця, то це важко.
Громадський Простір: Хто вас підтримував?
Евеліна: Ми з близькими друзями один одного підтримували. Тут були люди, які так само приїхали, як і ми. Тут у мене нікого немає.
Громадський Простір: Як вам життя у Харкові? Відчуваєте, що інтегрувалися у це середовище?
У якийсь момент я зрозуміла, що я тут. Що не відбудеться якихось див.
Евеліна: Стараюся. У якийсь момент я зрозуміла, що я тут. Що не відбудеться якихось див. Але я це не одразу усвідомила. Десь минулого літа прийшло розуміння, що я тут, я тут вже давно, і можливо надовго.
Громадський Простір: Коли прийшло це розуміння, що ви тут надовго, то ви почали діяти. Ви стали бенефіціаркою програми проекту з розвитку самозайнятості та перекваліфікації серед вимушених переселенців. Ви ризикнули і перейшли у повністю нову сферу зайнятості? Чи це те, чим ви займалися вдома?
Треба вибирати продуктивні питання – що робити?
Евеліна: Для мене це нова сфера. Я викладала комп’ютерні науки, а це зовсім інше. Свій власний бізнес – це зовсім інше. Коли ти сама за себе відповідаєш, береш за все відповідальність. Це й страшно. Є свої плюси та мінуси. Проте у цій ситуації – це те, що треба.
У якийсь момент я зрозуміла, що треба перестати думати про те, що було, хто винен, тобто не намагатися дати відповідь на зайві питання, бо можливо немає на них відповідей. Треба вибирати продуктивні питання – що робити? Вибрати ціль! До чого йти? З ким йти? Це важливі питання. І на них є відповіді. Я можу знайти для себе відповіді на них. Я зайнялася тим, що я можу.
Громадський Простір: Чи робите плани на майбутнє? На 5-10 років?
Зараз потрібно розвиватися, зробити стабільний бізнес
Евеліна: Зараз потрібно, дай Боже сили та здоров’я, розвиватися, зробити стабільний бізнес, а далі вже думати про плани на 10 років. Перше – це заробіток, а друге – це стабільне житло, своє. Коли ці два питання вирішаться, то тоді можна ще щось вносити у плани.
Громадський Простір: Коли зміниться ситуація у вас вдома, чи плануєте повертатися?
Евеліна: Я не знаю. Я не знаю, як вона зміниться та коли вона зміниться. Від цього все залежить, насправді. Ви розумієте, два роки – це дуже великий термін, вже все інше. “Інше” – в цьому багато смислу. Якісь люди виїхали, хтось помер, у когось щось змінилося в світогляді, ідеології, і це когось об’єднує, а когось розділяє. І всі ці речі уже мають значення.
Громадський Простір: В планах налагоджувати своє життя саме тут, в Харкові?
Евеліна: Так.