“Якщо не працювати з культурою, то є сусідні держави, які б хотіли з нею попрацювати” — Яна Бойцова

Громадський Простір

Що можуть робити активіст(к)и та експерт(к)и, аби навіть у часи повномасштабної війни не залишати культуру осторонь?

У часи війни після Сил Оборони саме культура є найважливішим інструментом соціальної єдності. Вона дає людям зміст життя на противагу виживанню та допомагає протистояти російській пропаганді, яка намагається привласнити собі українські міста та їхню історію. 

У цьому переконана команда громадської організації  Pixelated Realities (“Піксельовані Реальності”), яка працює з 2016 року, яка практикує цифрові способи збереження культурної спадщини. Нині організація втілює важливий проєкт “Підтримка реалізації Стратегії культурного розвитку Одеси”, в межах якого триває і робота над “Дорожньою картою”. Цей проєкт реалізується  у партнерстві з Департаментом культури, міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Одеської міської ради за підтримки ЄС, у співпраці з Goethe-Institut, Данським інститутом культури, Чеськими Центрами та Французьким Інститутом у Грузії.

З 2022-го року команда Піксельованих Реальностей започаткувала Музей української Перемоги, що акумулює 3D історичну спадщину російсько-української війни у форматі воєнної документалістики. Про це і не тільки Громадський Простір поспілкувався з Яною Бойцовою, співзасновницею ГО “Піксельовані Реальності”, координаторкою проєкту з розробки Стратегії культурного розвитку Одеси. Нині вона тимчасово мешкає в Італії і звідти працює над стратегічно важливими для рідного міста активностями. 

Як вашій команді вдається працювати під час повномасштабної війни над такими важливими ініціативами?

Троє членів організації знаходяться в Одесі, інші колеги знаходиться в інших країнах. Також є партнери, з якими співпрацювали довгий час в різних проєктах, наразі продовжуємо їх долучати. Є, наприклад, архітекторка-реставраторка, яка перебуває у Великій Британії, і вона проводила нашу виставку там. Ось у такому ключі працюємо — як IT-НУО, назвемо це так. Працюємо, наприклад, через платформу Discord. Я також, з огляду на необхідність працювати над координацією проєкту зі Стратегії культури Одеси, приїздила в місто в лютому і у вересні минулого року. Моя роль означена як ініціаторка проєкту. Я відповідаю за його повне, загальне бачення, при цьому ми маємо координацію також в самій Одесі.

Сам проєкт побудований так, що окремі його етапи і продукти розробляються робочими групами, кожна з них спеціалізується на певних своїх завданнях. Наприклад, є тематика “Довідник культурної спадщини”, який розробляється архітекторами-реставраторами. Вони самі формують свою експертну групу і ми з ними співпрацюємо, довіряючи їм це завдання. Проте, наприклад, координація, публікація, презентація результатів між всіма робочими групами, аж до редактури — все одно залишається на нас. 

Стратегії культурного розвитку Одеси: про що проєкт та в чому його основна місія?

Власне, цей проєкт фінансується Європейським Союзом в межах проєкту EU4Culture, який має дуже цікаву філософію. Він фінансує нестоличні міста для розробки культурної стратегії, яка, в тому числі, має ставати певним економічним драйвером в регіоні. Вона охоплює також і креативні індустрії та туризм. Відповідно, коли ми розробляли цю стратегію на 2021-й рік, то проходили ряд конкурсів з попереднім департаментом культури Одеси. Не пройшли вже на останньому етапі: з п’яти місць ми зайняли четверте. А вибирали, умовно, три. Коли наступив четвертий етап проєкту, частина міст розробила свою Стратегію і вже переходила до впровадження. Мав відбутися останній конкурс, був великий грант одному місту на впровадження. З огляду на те, що відбувалося навколо, у 2023-му році в офісі EU4Culture вирішили трохи змінити умови, також один з учасників відмовився продовжувати (місто Полтава). Тож кожне місто отримало по сто тисяч євро на 2023-24 роки на впровадження і завершення діяльностії. А Одеса отримала можливість, пропозицію, зробити цей проєкт, оновити його під актуальні реалії  — те, що було в заявці —  і робити водночас і впровадження, і розробку Стратегії. Тобто певні мікропроєкти, які підтверджують і діють в межах ідеології Стратегії, вже одночасно виконуються з дослідженням і самою розробкою.

Місія проєкту полягає в тому, щоб взагалі зробити можливим прозорий, ґрунтований на фактах процес роботи в культурі, збереженні спадщини і туризмі в Одесі. Тому що до 2022 року навіть не було в доступі жодних репрезентативних досліджень, які б показували культурні потреби одеситів, їхнє неполітичне, скажімо так, уявлення про місто. Яке могло б використовуватися для формування культурних стратегій або практик в різних інституціях міста.

Відповідно, ми почали з того, що заклали в цей проєкт, власне, соціологічне дослідження. Були проведені чотири фокус-групи, які запитували в різних адміністративних районах міста те, яким чином люди уявляють собі місто, які мають культурні потреби, як вони взагалі проводять своє дозвілля і чи є якась специфіка того, чого їм не вистачає. І вже на базі цих фокус-груп ми зібрали певні твердження про місто — можна сказати, що це певні такі “мантри”, стереотипи, які звучать у жителів і в тому числі ВПО. Ми не обмежували пропискою, опитували людей, які живуть уже понад рік і збираються жити понад рік, тобто потенційні жителі Одеси в тому числі.

Потім ми провели за цими твердженнями репрезентативне опитування і дізналися більше про основні закріплені міфи, тобто як комплекси цих тверджень між собою дружать. Зараз маємо зробити таку статтю з факторним аналізом, де побачимо взаємозв’язки між міфами — який з них більш представлений, який сильніший. Це дуже цікаво для того, щоб опрацьовувати навіть ті ж сучасні наративи, які нагромаджує додатково зверху російська пропаганда, щоб розуміти, що з них насправді з чим переплітається зі справжніми уявленнями про місто. 

Плюс для того, щоб експертно, якісно оцінити кількісні, по суті, результати, нам потрібна була оцінка історико-культурного міфу — як він формувався, звідки це все взялося, які історичні джерела на нього впливали. Як ми розуміємо, образ Одеси формувався також і літературою, і кіно, і мистецтвом, і театром. І ми намагалися зробити таке есе, яке б пошкрябало поверхню цієї історії, створило певний такий каталог — куди далі йти, якщо хочеш пошукати більше інформації про те, чому про Одесу є такі та такі уявлення. Нам загалом це більш-менш вдалося.

Ми, в тому числі, розбудили історико-культурну дискусію, я б так сказала, про міфологію Одеси. Загалом ця тематика була дуже активно підхоплена в суспільному просторі, різні експерти почали висловлюватися на цю тему. Ми також синхронізувалися зі ще одним великим проєктом, який зараз розпочався в Одесі від Odesa Business Club. Він по суті теж розвиває тему цієї міфології, намагається сформувати новий комунікаційний образ Одеси.  

Щодо Стратегії — вже з цього року працюємо над рядом документів. Це, власне, Дорожня карта культурного розвитку, комплекс заходів і програм, які мають стати основою культурної діяльності. По суті, ми хочемо закласти туди бачення, цінності, напрямки, за якими має оновлюватися культурна діяльність Одеси протягом наступних років, на довгостроковий період. По-перше, тому що це нагальна потреба і ця трансформація достатньо глобальна, щоб її закладати як довгострокову. По-друге, навіть під час опитувань одесити висловлювали бачення, що Стратегія потрібна, але через довгий час. Умовно кажучи, їм зараз культура не на часі, але треба, щоб діти вже жили в оновленому середовищі, що цікаво теж. Сама специфіка того, що зараз можна робити досить мало і все більше в планах, призводить до того, що легше працювати над довгостроковими програмними ідеями. 

“Культура не на часі”… Але ви вважаєте, що важливо працювати над історико-культурним образом міста, над культурною Стратегією тут і зараз?

Це міф, що культура не на часі. Культура насправді постійно дуже сильно впливає. Якщо не працювати з культурою, то є сусідні держави, які б хотіли з нею попрацювати замість нас. Тому з цією конкретною ідеєю ми не дуже погоджуємося. Але це радше про необхідність діячам культури пояснювати далі й популяризувати, чому ми займаємось культурою і який вона створює ефект. 

Загалом, запит на цю зміну міфу і зміну напрямку діяльності в Одесі — дуже сильний. Тому що він представлений зараз на трьох рівнях: по-перше, на громадському, по-друге, по суті на запиті від влади, тому що ми є офіційними партнерами та співзаявником з нами є департамент культури міста Одеси. І те, що приєднуються такі великі проєкти, як Odesa Decolonization від  Odesa Business Club — говорить про те, що ми приєднали й третього учасника суспільних змін, тобто бізнес. Таким чином, це можливість дійсно щось змінити та, як виявилося, через культуру. Тому що не можна просто сказати: “Давайте думати про себе по-іншому“, це потрібно доносити до людей багатьма різними креативними способами, різними культурними продуктами, комунікацією тощо. 

Ми також маємо велику таку проблематику, нову для міста. Це статус Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. З одного боку, це перевага. А з іншого боку, це велика відповідальність, це потреба створити нову науково-проєктну документацію на всю територію історичного центру. І ми працюємо над першими кроками, такими принципами роботи зі спадщиною, які будуть роз’яснені для людей у вигляді довідника культурної спадщини для того, щоб можна було просто пояснювати… Ось у мене будинок знаходиться в зоні захисту ЮНЕСКО, але мені розбило вікна російською ракетою, то чи потрібно мені за правилами писати листа з запитом в офіс ЮНЕСКО в Парижі, щоб змінити вікна чи може змиритися з тим, що ЖЕК мені поміняв уже на металопластик наші ампірні, дореволюційні вікна? Багато є цікавих моментів. 

Розкажіть детальніше про ваш проєкт Музей української Перемоги. Як виникла ця ідея? Що робите в цьому напрямку?

Музей української Перемоги виник як ідея того, що потрібно документувати по-новому воєнно-історичну спадщину. Наприклад, коли ми побачили оці фотографії оперного театру з протитанковими їжаками, які порівнювалися з таким самим фото з Другої світової, то зрозуміли, що, скажімо, діти й молоді люди, які будуть заходити в музей російсько-української війни, не будуть розуміти в чистому вигляді, як споживати фотографії.

Щобільше, фотографії уже зараз через той самий штучний інтелект стають все більше маніпульованим способом донесення інформації. Умовно кажучи, наша ідея полягала в тому, що такий музей повинен мати експонати з 3D-сканованих об’єктів для того, щоби показати в тривимірному, у звичному для покоління відеоігор та інтерактивних музеїв форматі. І для того, щоб бути більш правдивими.  

Тому ми почали працювати над тим, що вже давно вміли — над аутсорсингом фотограмметрії.

Раніше ми часто проводили такі тренінги для звичайних фотографів, які дозволяли приблизно за дві-три години навчити людину, яка вміє користуватися цифровим фотоапаратом, методології сканування за допомогою камери. Людина не зможе одразу зробити сам скан на комп’ютері, але вона може збирати матеріал, що в деяких умовах є дуже цінним, коли ти можеш залучити локального оператора. Професійний оператор проходить певне тренування, дивиться на свої результати, розуміє, що він зробив так, що не так і після цього він може в принципі йти і сканувати в полі те, що потрібно.

Ми подумали про те, що є журналісти… Це був ранній період повномасштабного вторгнення, весна, у нас є колеги-журналісти в Харкові, в Ґвара Медіа, з якими ми робили безліч спільних проєктів. Вони, власне, були нашими тестовими  підопічними. Ми попросили їх посканувати ряд об’єктів. Коли вже можна було виходити (вже не було вуличних боїв, але прямо після цього), ми попросили посканувати те, що там відбулося і вислати фотографії в Одесу для обробки. Нам це вдалося.

Потім ми змогли залучити грант на те, щоб потренувати близько 10-15 журналістів і таким чином ми могли їх підтримати там, на локації, щоб вони мали певний приробіток і одночасно збирати без експедицій, дорогих і потенційно небезпечних, такі матеріали. Небезпечних тому, що на той момент було взагалі складно переміщуватися і вся логістика була потурбована. В результаті, сама філософія проєкту була не тільки про те, щоб зняти місце прильоту, а й про те, щоб якраз показувати цю боротьбу і надію, про те, як під час війни змінюються достатньо такі звичні для людей об’єкти, наприклад, школа, музей, культурний центр, пам’ятник…

Нам вдалося зафіксувати понад 30 окремих об’єктів за 2022-23 роки, які знаходилися в різних регіонах — Одеса, Харків, Київ, Суми, Херсон. Ми співпрацювали з Михайлом Шарковим, який є не просто воєнним кореспондентом, а ще й реально їздить на нуль (зараз він уже в ЗСУ) — він знімав деякі речі в деокупованому Херсоні, в Бахмуті, в Лимані, в таких місцях, що просто під обстрілами.

Зараз ми з цим проєктом працюємо поки що як з каталогом, тобто додаємо по ньому розширення в тих місцях, де можемо. Наприклад, цього року ми працюємо за тематикою козацьких хрестів на Куяльницькому кладовищі. Це робота над антиросійською пропагандою, і цей каталог буде доданий в рамках Музею української Перемоги на сайт, тому що ми його бачимо як невіддільну частину. 

Загалом, коли ми розглядаємо різні колаборації і проєкти, то надаємо зазвичай доступ, наприклад, для міжнародних або українських організацій, для виставкових колаборацій, і працюємо над цими об’єктами для створення окремих або мистецьких інсталяцій, або продовження цифрового вигляду. Тобто це зараз не в надто активному режимі, але в постійному прогресі. 

Якщо повертатися до культурного образу міста, якою би ви бачите повоєнну Одесу?

Тут я можу виразити спочатку бачення жителів Одеси. Вони вважають, що Одеса має бути українською, мультикультурною і європейською. Більшість (80%) вважає, що Одеса, в першу чергу, має розвиватись як українське місто. Також приблизно порівну підтримується вектор розвитку Одеси як мультикультурного (54%) та європейського міста (53%).  (ст.53 в Дослідженні). При тому теза про те, що Одеса є проросійським містом — є однією з найбільш небажаних асоціацій (93,9%). Крім того, одесити не хотіли би, щоб їхнє місто асоціювалось з шахрайством та контрабандою, корупцією та криміналом, брудом та занедбаною архітектурою.

Інша річ — власне, те, що Одеса має стати прикладом для багатьох регіонів як в Україні, так і, можливо, навіть для інших країн пострадянського простору, які не допройшли свій процес деколонізації. Можливо прикладом того, як працювати з ситуацією, коли у тебе дуже-дуже велика частина спадщини стосується російської імперії, радянського союзу і ти не можеш просто вдавати, що її не існувало, коли скажуть: “закрийте якусь сторінку історії”… Особливо, коли у тебе весь центр побудований протягом цих останніх двохсот років і він, власне, нікуди не дінеться. Тому тут ця робота, методологія, яку ми розробляємо, потенційно може бути цінною з такої думки. І, скажімо, якщо Львів може виступати як флагман такої радикальної декомунізації, то Одеса — це саме про деколонізацію. Нам потрібно зрозуміти, як, під яким фокусом дивитися на свою історію, як її розібрати на гвинтики й перезібрати заново. Це не про знесення всіх пам’ятників, а про те, яким чином ми розуміємо, хто і що робив для міста.

Наприклад, зараз великий консенсус іде до того, щоб робити в Одесі акцент на мультикультурність і підприємництво як флагманські теми, включно з історичними персоналіями, і на самій ідеї того, що не російська імперія робила місто, а тому, що сюди приїжджали та розвивали місто бізнесмени й підприємці, які, власне, і створили цей культурний бум. Тому що без меценатів не було б окремої одеської художньої школи. І тих же бандитів не було б, якби не було багатих підприємців, яких би можна було грабувати. Тобто багато чого можна насправді повернути назад через акцент на людях, які, власне, займались тут своїми бізнесами, які вкладали в місто, які самі скинулись на оперний театр. Я гадаю, що про це скоро буде набагато більше інформації в публічному просторі. Кожна людина в місті може сказати, що морально “міф про Мішку Япончика” вже трохи вичерпав себе для Одеси як певний туристичний чи інший драйвер. Коли діти та педагоги приїжджають і замовляють екскурсію “бандитською Одесою”, то це якось не про те, що ми б хотіли бачити.

Що, на вашу думку, можуть робити українці поза країною для наближення української Перемоги?

Та будь-що. Той, хто хоче, той і робить щось для України. 

Я, наприклад, бачу, що багато тих асоціацій, організацій, які тут працювали більше з якоюсь благодійною метою, або для допомоги з юридичними моментами, досить сильно включились в гуманітарку, в ці процеси, в мітинги. Зараз, звісно, стає все складніше, людям важче втримувати на цьому всьому увагу постійно, два роки поспіль. Але це не означає, що ніхто про це не думає. Я, наприклад, дивлюся на людей, які тут давно живуть — вони так само залучені, вони так само переживають все.

Я також не можу повністю порівнювати, тому що одна справа, коли ти культурний менеджер і виїжджаєш… У нас дещо інша специфіка. Це все одно що маркетолога кинути в інший мовний простір. Ти не можеш бути одразу пристосованим до нової роботи в якійсь своїй сфері, адже це величезна інша культура, інша мова, інший менталітет. У цьому випадку, мені легше бути з Україною, навіть через специфіку моєї роботи — я дуже сильно залучена в одеський культурний простір, в експертне середовище. І мені складно з зовсім іншої сторони. До речі, я знаю багато таких колег, які саме з цієї сфери, вони продовжують співпрацювати з українськими проєктами і їм нічого не заважає це робити там. 

Яким меседжем ви хотіли б поділитись сьогодні? 

Я не вважаю, що культура зараз є, на жаль, найголовнішою. Тому що об’єктивна реальність, все ж таки, переважає. Коли ми бачимо, які балістичні удари прилітають по місту, то кожен в Одесі в цей момент трохи втрачає запал і активність взагалі будь-чим займатися. Гадаю, як і будь-хто. Але ж якщо є така можливість, якщо є хоч якийсь ресурс зберігати культуру, якщо є змога поки немає способу активно діяти, рефлексувати та перезібрати якісь важливі речі, які постійно відкладалися — можливо, це краще, можливо, це допоможе. Я гадаю, що для Одеси конкретно, для одеської експертної спільноти — це вікно можливостей, яке зараз відчинене і не ясно, чи воно буде довгий час і наскільки швидко воно могло б повернутись. Ось чому я думаю, що це потрібно робити зараз.

……………………………………………………….

Розмову вела Любов Єремічева

Фото з архіву ГО “Піксельовані Реальності”