Як окупанти та окупація впливають на людей та місцеві громади – дослідження

Центр близькосхідних досліджень (AMES) продовжує вивчати ситуацію на тимчасово окупованих територіях Південної України. Пропонуємо вашій увазі новий аналітичний документ.

Професор Оксана Міхеєва (Український католицький університет, Львів, і Європейський університет Віадріна, Франкфурт-на-Одері)
Сергій Данилов
Ігор Семиволос
За сприяння National Endowment for Democracy (проект “Сприяння публічній дискусії та інклюзивному відновленню у Південній Україні“).

Ключовий метод дослідження – глибинні напівструктуровані інтерв’ю.
Опитано 9 чоловіків та 5 жінок, які перебували під окупацією від 4 до 17 місяців (середній час перебування під окупацією – 11,8 місяців).

Цей звіт покликаний дати відповідь на питання, яким чином Російська Федерація застосовує міжсекторальні політики та механізми для підкорення окупованого населення. Глибше розуміння окупаційних практик має забезпечити інформаційне підґрунтя та орієнтири для розробки програмних рішень для населення окупованих територій, а також сповільнити та\чи ускладнити окупацію. Звіт також має на меті визначити подальші необхідні напрямки досліджень.

У звіті описуються важелі «формування залежності» та пояснюється, як населення окупованих територій втягується в бюрократичні процеси Російської Федерації. Також розкриваються реалії «м’якої окупації», тобто аспекти управління, за чим слідує короткий опис двох основних методів поширення інформації про окупацію: особисті контакти та телебачення. Далі наводяться основні та другорядні пропагандистські наративи, покликані прищепити населенню окупованих територій державницькі ідеали Російської Федерації. Насамкінець подано короткий огляд основних наслідків утиску населення окупованих територій з боку Росії та пріоритетів, які населення бачить для себе після визволення.

Методологія звіту. З огляду на значні труднощі з доступом до окупованих територій цей звіт ґрунтується на результатах проведення 14 глибинних інтерв’ю з групою респондентів змішаного демографічного складу (за статтю, віком, досвідом життя в окупації), які здебільшого мешкають на окупованих територіях Херсонської та Запорізької областей. Серед респондентів: два міських голови, чотири працівники органів місцевого самоврядування, два релігійні лідери, один директор школи, один проректор університету, три бізнесмени та пенсіонер. Більшість із них продовжують певною мірою виконувати свої функції навіть в умовах окупації, однак наразі у дистанційному форматі. На момент проведення інтерв’ю усі учасники дослідження залишили окуповані території та знаходилися у безпеці.

Звісно, дана інформація є віддзеркаленням індивідуальних досвідів перебування в окупації й, відтак, дуже суб’єктивною, і ми закликаємо бути обережними при формулюванні висновків на основі окремих свідчень. Тим не менш, результати інтерв’ю дають унікальну можливість поглянути на реалії та досвід життя населення важкодоступних окупованих територій.

Механізми підкорення

На основі проведених інтерв’ю можемо говорити про наявність чітких покрокових алгоритмів у окупації росіянами територій та формуванні залежності населення від окупаційної влади.

З огляду на те, що більшість учасників скептично описує успіхи РФ у захопленні українських територій, можемо говорити про те, що українське населення (включно з лідерами територіальних громад) недооцінюють можливості ворога та продуманість заходів та процедур. Часто те, що населенню здається зміною політики є наступним кроком застосовуваних методів та процедур.

Окупанти застосовують різні методи забезпечення колаборації місцевого населення – від примусу і тортур до підкупу (тимчасово високі зарплати, кар’єрні можливості тощо). Важливими в даному контексті є декілька моментів – колаборація має свою ієрархію (за ступенем залученості та глибиною залежності) та часто має вимушений характер. За оцінками наших інформантів добровільна колаборація не перевищує 20% від усього населення.

Не менш алгоритмічний характер має політика примусової паспортизації населення. Особливо ці процеси прискорилися напередодні проведення виборів на окупованих територіях – оскільки кількість російських паспортів, за розрахунками окупантів, повинна корелювати з тими результатами виборів, які оголошуються.

Без російського паспорту люди на окупованих територіях крок за кроком втрачають доступ до базових потреб та можливостей (доступ до медичного обслуговування, до вирішення питань з власністю та веденням бізнесу, до працевлаштування тощо). Мешканці окупованих територій можуть відмовитися від російського паспорту, але в цьому випадку вони мусять оформити «вид на жительство», що робить їх видимими для окупантів та наражає на додаткову небезпеку як людей нелояльних до окупаційної влади і таких, які активно підтримують Україну.

Блокування інформаційних потоків з України, переключення на російське інформаційне поле також грає важливу роль. У поєднанні з меседжами про те, що Україна покинула окуповане населення, не приходить і не захищає його, посилює песимістичні настрої та інтенсифікує колаборацію.

Особливим фокусом окупаційної політики є робота з дітьми. Воєнно-патріотичне виховання є вагомою складовою навчання і сильно впливає на дітей.

Які заходи окупантів виявилися неефективними

Російська пропаганда викликає відторгнення, однак треба зважати на те, що російські окупанти систематично працюють з інформаційним полем і зміна сприйняття реальності – це питання часу. Наочним прикладом є мешканці окупованих у 2014 році частин Донецької та Луганської областей, яких опитані вважають найбільш жорстокими серед окупантів. Майже десять років систематичної російської пропаганди у поєднанні зі зниженням стандартів життя створило групу людей з високим рівнем ресентименту та реваншу, яка прагне помсти за будь-яку ціну.

Окупанти неефективні у залученні населення у виборчий процес, однак треба зважати на те, що для псевдовиборів учасники і не потрібні. Специфіка псевдовиборчого процесу полягає у створенні «картинки» для ЗМІ, фальсифікації даних за рахунок мобільних опитувань по домівках протягом тижня напередодні виборів (результати якого важко проконтролювати і вони не створюють загальної картини відвідуваності).

Більшість опитаних оцінює управління окупованими територіями як неефективне і неуспішне. Неефективність пов’язана з кадровими проблемами – на колаборацію погоджуються ті, хто не був реалізований в українській державі. На думку учасників дослідження, більшість управлінських процесів та процедур деградували, територія виглядає занедбаною, а самі окупанти дбають лише про створення «картинки успіхів» для ЗМІ, використовуючи здебільшого досягнення українського часу. Однак оцінка управлінських процесів з точки зору ефективності / неефективності неможлива без розуміння кінцевої мети окупантів. Наразі виглядає, що ключовою метою є підкорення населення та легітимація захоплення територій. Управління ними не є пріоритетним завданням.

Організація процесу управління має свою специфіку. Всі керівні посади передаються в руки місцевим колаборантам (або вихідцям з України, які раніше мігрували в РФ). В такий спосіб формується непричетність РФ до окупації територій, а результат захоплення подається як прагнення місцевих людей бути частиною РФ. На цю ж мету працюють і псевдовиборчі процеси – референдум та вибори, які не залежать від участі людей та, в такий спосіб, майже не можуть бути зірвані.

Відтак, те, що в цілому оцінюється учасниками дослідження як неефективне, швидше є непріоритетним для окупаційної влади.

Як окупанти комунікують з місцевим населенням

Комунікація з місцевим населенням має свою специфіку в залежності від населеного пункту. В невеликих населених пунктах проводиться подвірний обхід населення, все населення перевіряється і реєструється.

Окупанти здебільшого вже мають на руках всі дані про населення – дані реєстрації, ідентифікаційні коди, паспортні дані тощо. Успіхи України в оцифровці інформації про населення стали серйозною проблемою для людей на окупованих територіях. Недостатній захист даних зробив людей на окупованих територіях фактично «прозорими» для окупантів, надаючи останнім багато можливостей для шантажу, примушування до колабораціонізму чи нападів на людей з активною проукраїнською позицією.

Крім того, для збору даних окупанти залучали медсестер з дитячих лікарень, які дзвонили батькам і дізнавалися, хто виїхав, а хто залишився на окупованій території. Це дозволяє взяти на облік всіх дітей та проводити роботу по залученню дітей до російської школи з їх батьками.

Попри наявність чималої кількості побутових коротких розмов з окупантами, останні намагаються не вступати в пряму ділову комунікацію з місцевим населенням. Російські ключові пропагандистські меседжі доносяться через ЗМІ (теле-, радіо та друковані) та пропагандистські публічні заходи. Інформація про кадрові пропозиції чи гуманітарну допомогу передається через тих, хто першим вступив в колаборацію.

Як місцеве населення бачить окупантів

Одним із важливих спостережень учасників дослідження є неоднорідність окупантів, наявність серед них різних груп, які відрізняються поведінкою, ставленням до місцевого населення, ступенем жорстокості та інтенсивністю пограбувань. Також є певна послідовність появи цих груп на окупованих територіях. Мешканці російського Північного Кавказу (Дагестан, Чечня), буряти та вихідці з квазідержавних утворень на окупованих у 2014 році територіях Донецької та Луганської областей, так званих «ДНР» та «ЛНР» – першими захоплюють територію, встановлюють блокпости та блокують мобільність населення та будь-який опір з боку окупованих. За ними йдуть кадрові російські військові та мобілізовані.

У приватних розмовах з окупантами учасники дослідження побачили таку реакцію окупантів, як здивування розривом між пропагандистськими наративами про Україну та реальністю. Багато хто з них стають більш жорстокими та образливими, коли порівнюють свій рівень життя з українським, коли замість підтримки зустрічають активний опір населення, коли починають розуміти, що українські колаборанти легко отримують те, чого вони самі не мали роками (гроші, російські паспорти та громадянство, посади).

Ще одне важливе спостереження, яке повторюється з інтерв’ю в інтерв’ю, – це визнання того, що російські окупанти намагаються зробити вигляд, що все, що відбувається на окупованих територіях, має законні підстави та здійснюється в інтересах місцевого населення. Тому всі керівні посади передаються місцевим колаборантам, а будь-які домовленості підтверджуються документами про згоду, підписаними населенням на окупованих територіях (наприклад, так було з «оздоровленням» дітей — батьки мали написати свою згоду на оздоровлення дітей в Криму під час літніх канікул. Коли дітей не повернули, батьки зіткнулися з проблемою їх повернення, оскільки вони самі дали згоду на їх вивезення).

Відновлення після окупації

Відновлення територій потребуватиме активних дій та фінансових вкладень майже у всіх сферах.

Деградація всіх управлінських процесів, розкрадання обладнання (від медичного обладнання до сільгосптехніки), відсутність кваліфікованих кадрів через вимушену міграцію активних і високопрофесійних людей у майбутньому гальмуватимуть процес відновлення.

Наступний важливий момент – це проблема психічного здоров’я населення окупованих територій. Люди тривалий час жили в страху, під обстрілами, під тиском окупантів, були свідками тортур і розправ над «неугодними» людьми, пережили втрату рідних і вимушені депортації. Особливої уваги в цьому відношенні потребуватимуть діти, які отруєні російською пропагандою через шкільну систему та військово-патріотичне виховання.

Відновлення справедливості та нормативного порядку в громадах також буде серйозним викликом у післявоєнний період. Населення окупованих територій демонструє бажання швидкого покарання колаборантів, але судові процедури зазвичай займають значний час. Це породжує в суспільстві відчуття безкарності та знижує рівень довіри до місцевої громади та до держави.

Жоден з учасників дослідження не бачить перспектив післявоєнного відновлення відносин з Росією. Йдеться про закритість, дистанціювання та готовність до тривалої оборони. Можливість відновлення відносин обережно передбачається для майбутніх поколінь і на абсолютно нових умовах. Зважаючи на гостру фазу війни та постокупаційний стан місцевих громад, «миротворчий» дискурс є неприйнятним для населення.

************
З додатковими питаннями, пропозиціями співпраці тощо прохання звертатися до керівника проекту – Сергія Данилова: [email protected].