Постраждалі від воєнних злочинів написали книгу «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» про пережите та що їх підтримувало

12 вересня у Києві відбулася презентація книги «Жити попри все: розповіді жінок про війну, 2014 та 2022», в якій 11 авторок різного віку та професій написали про власний трагічний досвід, що пов’язаний з війною. Про це повідомляється на сайті «Східноукраїнського центру громадських ініціатив».

Історії ґрунтуються на подіях з 2014 по 2022 рік. Серед них є розповіді про пережитий полон та окупацію, особисті втрати — рідних, майна, здоров’я. Кілька учасниць проєкту розповіли про кричущі випадки сексуального та гендерно зумовленого насилля, пов’язані з війною. Але в кожній історії можна прочитати скільки у авторок сили й стійкості до пережитого, наснаги допомагати іншим.

Правозахисники «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» запросили на зустріч з громадськими активістами та журналістами трьох авторок-героїнь книги. Сталіна ЧУБЕНКО, мама закатованого бойовиками у 2014 році 16-річного Степана, зачитала уривок зі свого тексту, в якому розмірковувала про те, що ховається за сталим виразом «сильна жінка». І чому інколи це визначення не є справжньою підтримкою.

«…І знову ця фраза – «Ви сильна жінка. Я б так не зміг». Люді іноді говорять дивні речі, бажаючі підтримати. Як я змогла – що? Не втратити розум, не обірвати життя, не спитися, а жити далі, робити все, щоб продовжити життя сина і щоб не зробити боляче тим, хто поруч і кому Стьопа дорогий?

Як це? Почути, що твого сина розстріляли, а ти живеш. Як це? Коли по телефону розповідають, як знущалися над твоєю дитиною, а ти продовжуєш жити. Як це? Коли стоїш на ексгумації тіла сина, бачиш, що із ним зробили – і не втрачаєш свідомості. Де я беру сили, щоби жити?..»

Пані Сталіна розповіла, чому для неї важливо розповідати свою історію публічно. Не тільки заради збереження пам’яті про її сина, а й для того, щоб показати тисячам мам, які зараз проходять різні етапи проживання свого горя, що вони не самі. І показати свій шлях, в якому багато любові та підтримки.

«Але я раджу читати ці історії дозовано, не одразу усю книжку, – радить пані Сталіна. – Бо кожну з цих історії варто пережити, усвідомити, відчути. І залишити собі в пам’яті щось важливе».

Марина СУПРУН — наймолодша авторка цієї книги. Дівчина народилася та виросла у Ягідному на Чернігівщині, де навесні 2022 року російські військові понад 30 днів у підвалі тримали майже усіх мешканців села. Серед них була й Марина, яка на той час ще навчалася у школі.

«Мені 18 років, а я вже стала співавторкою книги. І не якоїсь художньої, де хтось придумав сюжети, а книги про актуальне і важливе, про те, що з нами відбувається в такий непростий час і що будуть пам’ятати ще довго, – сказала на презентації Марина. – Звісно, я тільки почала трохи відходити від досвіду полону, але досі можу зреагувати на звуки, запахи чи обставини, які нагадують ті дні. Наприклад, мені досі сниться, що нас ведуть у підвал, а коли я десь відчуваю задуху, наче знов опиняюсь у тій в’язниці».

Марина вважає, що проговорення подібних травматичних подій їй допомагає. І, можливо, допоможе й тим, хто пережив схожий досвід, але не наважується про це говорити. 

«Мій головний меседж – не боятися. Не боятися говорити, не боятися жити. Бо попри все, життя триває!» – впевнена Марина, яка зараз є студенткою київського вишу.

«Ми максимально у книзі підсвічували ці позитивні моменти. Наша книжка завершується розділом психолога про відновлення. Також окремо можна побачити цитати самих авторок про те, що їх підтримало. І, звичайно, віднайти ці «ключики» в їхніх текстах, – каже Надія НЕСТЕРЕНКО, представниця громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив». - Сподіваємося, це допоможе українцям віднайти точки опори, які допоможуть пережити подібний або інший досвід війни».

Про свою історію розповіла Тамара ШЕВЧУК, яка пережила важку особисту втрату під час Революції Гідності та опинилася в окупації на Київщині у 2022 році. Мисткиня, яка прагне не стільки спостерігати за життям, скільки змінювати його, розповіла про різні етапи свого становлення — від підліткового протесту проти побутової русифікації до усвідомленого рішення активного спротиву через громадський активізм.

«Коли хтось каже «мирне населення», то наче уже не всі захищаються. Хтось просто хоче бути осторонь та надіється, що його мине ракета, а хтось чекає. Але під час війни так не буває. Чим більше людей стоїть осторонь – тим ближче до них насувається мʼясорубка війни, – зачитала Тамара уривок зі свого тексту. – Більшість сучасних військових прийшли до війська з мирних професій. А навіть, якщо це професійні військові, які захищають нас, нашу землю, то хіба вони не мирні? Ще раз: не ми напали. Ми захищаємось. А коли говоримо «ми мирне населення», автоматично дозволяємо визнавати військових не мирними і автоматично відмежовуємося від них…»

Торкнулися під час обговорення й історії жінок з організації SEMA Ukraine, яка об’єднала тих, котрі пережили російський полон та гендерно зумовлене насильство.

«Якщо говорити про сексуально зумовлене насильство, ми зараз бачимо тіло жінки як поле бою. І ми бачимо, як вони жорстоко воюють навіть з жінками, – каже письменниця Слава Світова, яка проводила навчання з письменницької майстерності для учасниць проєкту, – Я щаслива, що допомагаю жінкам шукати свій голос. І у жодному разі не вчу писати, бо це неможливо – навчити когось писати. Я вважаю, що в кожного з нас є голос, і коли ми потрапляємо в середовище — близьке та безпечне – стається диво і ти знаходиш слова, аби ословити все те, що ти прожила».

Книгу можна вільно завантажити на сайті СЦГІ. https://totalaction.org.ua/books/48

Ця подія відбулася за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.