У Полтаві презентували книгу «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022»

У Полтавському академічному обласному театрі ляльок 24 вересня відбулася презентація книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022», яка написана 11 українками, котрі мають травматичний досвід на цій війні. Про це повідомляється на сайті «Східноукраїнського центру громадських ініціатив».

Авторки об’єдналися, щоб записати власні спогади про пережиті злочини окупантів. Вони впевнені, що подібна збірка надасть документальності їхнім свідченням, які, в свою чергу, можуть допомогти запобігти повторенню подібного. Переказуючи свій непростий шлях подолання, вони показують приклад стійкості та прагнення на будь-якому етапі життя віднаходити забраклі сили у нерівній боротьбі. Ці історії не тільки про трагедії, вони й про стійкість, якою авторки хотіли поділитися з читачами у своїх текстах.

«Наша організація вважає, що в цей період гострої фази війни, десяти років війни, двох років повномасштабного вторгнення, коли ми повсюду чуємо про виснаження, про зневіру, про занепад духу, — зазначила Нестеренко Надія, представниця «Східноукраїнського центру громадських ініціатив», які ініціювали створення книги. — Нам здається дуже важливо просто озернутися довкола і побачити в багатьох таких історіях, як і цих авторок, так і людей поруч, так і нас самих, що насправді ми дуже багато робимо. І ми, українці, дуже добре справляємося. І щоб це розуміння дало нам якийсь поштовх рухатися далі. А для тих, хто все ще шукає для себе способи, як їм переживати цей досвід війни, то авторки вони дуже щедро поділилися своїми власними».

На презентації були присутні дві вчительки — авторки текстів. Це Сталіна Чубенко — мама закатованого бойовиками у 2014 році 16-річного Степана. Пані Сталіна разом з родиною після початку повномасштабного вторгнення переїхала з Краматорська до Полтави, тому саме тут на її розповідь чекали багато місцевих. Друга авторка — вчителька — це Тетяна Товстокора з Харківщини, яка перебувала в окупації і була незаконно позбавлена волі за відмову проводити навчання дітям за російськими програмами.

«Знаєте, це важливо розповідати кожному українцю. Як ми вели спротив в окупації, як не корилися. Навіть коли ми мили підлогу в школі, запитували одна одну, навіщо ми це робимо? І самі собі казали: щоб р@сня бачила, які ми — українці! — згадує пані Тетяна. — Біль, про який розповіли жінки в цій книзі, це біль усіх українців, які живуть на війні. І ми маємо показати його всьому світу».

Пані Тетяна прочитала уривок зі своєї історії, у якій багато болю, але не менше й сміливості, стійкості та відваги.

«Березень… Ніколи не думала, що погріб стане моїм затишком. Вдень готували страви, їли через силу. Трасою снувала військова техніка. Чувся постійний гул, шум. Над вечір, коли ми виходили погуляти у двір, наша маленька внученька вела нас назад до погреба. А там, коли літає авіація, все одно чутно вибухи, а ми між полицями з консервацією водимо ж того хоровода під музичну скриньку».

«Я прошу своє серце не зупинитись, битись, змагатись. Я вистою, я зможу, я знайду, я вимолю, я поверну. Так переконую себе всякий раз, коли розпач сковує тіло, плутає думки, і забирає надію. Сотні ночей без сну. Тривога, як слизька гадина, заповзає в мене тваринним страхом і ніяк її не попередити, і не прогнати. ніяк її ненаситну не впросити і не вмовити. Тільки слізьми можна виплакати її до краю, до знесилення, до порожнечі, й аж тоді, нарешті, приходить сон. Як забуття. А вранці обпікає думка: що це ж, мабуть, саме в цей час з ним відбувалося щось страшне і моя душа мучилась його болем», — емоційно читали уривки з текстів й інших авторок.

Свою історію у Полтаві також розповіла Марина Супрун, яка в березні 2020 року була школяркою у Ягідному на Чернігівщині і поділилася, що долучилася до написання книги, аби це залишилося в пам’яті, в історії України.

«І перш за все, це те, що актуально зараз, – продовжила вона, – ця книга для тих людей, які не можуть знайти промінчика світла в своєму житті. У кожної авторки своя жахлива історія і у кожної є те, що допомогло пережити, прожити.  Ця книга — про те, як не зламатися. І тут є частина від психолога, де розписано, як можна пережити подібний травматичний досвід. Тут є цитати авторок, як вони з цим справлялися. Моя в тому числі».

І завершили захід, цитуючи з книги підсумок психологині Лідії Касянчук: «Людині для відновлення під час та після важких подій потрібні інші. І тому важливо свідомо помічати цих інших, помічати їхню руку допомоги та підтримки, як їхню власні страждання та біль».

Книга розповсюджується безкоштовно, обмежену кількість паперових примірників  учасники отримали під час заходу.

Ця подія відбувається за підтримки Фонду “Партнерство за сильну Україну”, який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.