Громадський Простір

Сьогодні — третя річниця повномасштабного вторгнення рф в Україну. Це 1097 днів болю, втрат, випробувань, але й днів сміливості, єдності та нашої незламності. Ми вистояли там, де, здавалося, було неможливо. Ми довели всьому світові, що Україна – це сила, яка не скориться. Наші захисники і захисниці щодня віддають усе заради нашої свободи. Наш народ працює, допомагає, відбудовує і продовжує боротьбу. Кожен з нас – це частина великої перемоги, яка неодмінно настане.

Попри значні втрати та загальне виснаження, адаптивність дає змогу українцям продовжувати боротьбу, коли здається, що все проти нас.  Громадський Простір поспілкувався з психологинею Мартою Пивоваренко про адаптивність, яка дає сил тримати стрій, про поточний психологічний стан українців та важливі пріоритети ГО «Спільноти самодопомоги» в наданні психологічної підтримки. 

Марта Пивоваренко — керівниця департаменту забезпечення якості послуг з психічного здоровʼя та психосоціальної підтримки ГО «Спільноти самодопомоги», тренерка та супервізорка проєкту з Бостонською дитячою лікарнею Гарвардського університету для підтримки дітей з деокупованих територій України.

Ми дуже багато втратили, але продовжуємо боротися 

— В якому стані ми, українці, перебуваємо зараз та на що нам сподіватися?  

— Виснаження, яке відчуває більшість населення зараз, такі організації як ГО “Спільноти Самодопомоги”, Міжнародна організація з міграції та інші намагаються дослідити та виміряти, щоб надати відповідні психологічні й психосоціальні послуги для підтримки. Що ми побачили? 

Якщо людина перебуває дуже близько до зони активних бойових дій, то вона частіше скаржиться на нав’язливі спогади, сни та інші симптоми, що вказують на посттравматичну симптоматику. Пов’язуємо це з тим, що чим ближче до фронту — тим вищий відсоток осіб, які пережили травматичний досвід. Ми маємо можливість досліджувати цю аудиторію через проєкти, які ми ведемо на деокупованій території. Також бачимо і розуміємо, як переживає саме суспільство цей досвід, важкий військовий контекст, і як з цим справляються, наприклад, працівники передової, рятувальники. Оскільки це територія, яка прострілюється, там досі є небезпека вибухів, частина території замінована — навіть гуманітарну допомогу чи ліки доводиться довозити військовим з цивільно-військового співробітництва (CIMIC). 

Щодо решти України, яка щодня чує сирени, відстежує, які типи озброєння Росія хоче наразі застосувати проти цивільних та інфраструктури країни — то можна казати, що українці реагують проявами симптомів депресії. Міжнародна організація з міграції нещодавно провела дослідження та оголосила про його результати. Серед тих, хто звертається на гарячу лінію Міжнародної організації з міграції, понад 70% мають вже достатньо серйозні проблеми зі здоров’ям, скаржаться на симптоми депресії. Ми також розуміємо, що це виснаження загальне для країни. Тому для нас життєстійкість — це в першу чергу допомога у збереженні здатності боротися, і це дуже важливо саме тепер. 

Тема дисертаційної роботи, над якою працюю, стосується процесу адаптації особистості до умов воєнного конфлікту. Як природний процес, що протікає повільно і практично непомітно, адаптація здатна нормалізувати навіть надзвичайний і нездоланний досвід, обставини об’єктивної реальності. Зрештою адаптація забезпечує виживання виду, тож крім разючих змін поведінки, саме адаптивність надає нам спроможності боротись далі, коли всі обставини проти нас. Тобто за три роки Великої війни ми дуже багато втратили, але продовжуємо боротися з останніх сил.   

Нагадаємо, що у 2023 році Громадський Простір вже інформував про міжнародну наукову класифікацію фаз катастрофи та війни — більше про це читайте тут: Як психологічний стан українців впливатиме на відновлення країни після війни 

У 2023 році ми з вами говорили про етапи протікання катастрофічної події чи численних подій, і проживання цих етапів суспільством. Модель проживання катастрофічної події створена на основі досліджень американських колег під час забезпечення програм порятунку у 19 країнах, де стихійні лиха чи війна спричинили багато біди. Аналізуючи те, як фази катастрофи проживаються людьми та де в певний момент часу перебуває суспільство, або конкретна громада, область, країна — можна зрозуміти чого очікувати далі і як краще організувати менеджмент, реагування.

Зараз можна вже казати, що в нас максимум включення ресурсів пройдено, “медовий місяць” минув і всі основні людські, мобілізаційні, грошові вливання всередині країни — витрачені, і суспільство рухається в напрямку “втрати ілюзій”. Розподіл зусиль є важливим при плануванні, адже від вичерпування залежить “глибина розчарування”. Напрям руху та темп для кожної категорії, залученої до порятунку — буде свій. Вже зараз хтось демонструє зневіру, хтось робить спроби самостійно справитися з подіями та відновити своє функціонування самотужки, а хтось вже вичерпав всі способи отримання допомоги. 

“Втрата ілюзій” є важливим етапом перед “відновленням стабільності”. Вона виконує вагому функцію, адже люди перестають покладатися на допомогу (яка вже вичерпана). Вони починають діяти, розраховувати на спільноту, на сили своєї сім’ї, свого народу та на підтримку один одного. На етапі “втрати ілюзій” змінюється саме це. 

Наша країна варта збереження нашого наступного покоління

— Як змінились пріоритети, зокрема і вашої організації, протягом цих трьох років у відповідь на виклики війни? 

— ГО “Спільноти Самодопомоги” як частина гуманітарного реагування у медичній сфері і сфері психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, пріоритизує координацію з іншими гуманітарними організаціями. Кластерна система допомагає забезпечити більш справедливий розподіл ресурсів для постраждалого населення.  

Багато років тому, реалізовуючи проєкт з Міжнародною організацією з міграції, мене запросили як експертку на координаційну зустріч Кластеру Захисту. Відтоді всі організації, в яких працюю, роблять свій внесок у координаційні зусилля Кластерів, не лише Захисту, але й Кластеру охорони здоров’я. 

Після 24 лютого, початку Великої війни, перед ГО “Спільноти Самодопомоги” стояла місія реагування на масові вбивства та руйнування з боку ворога. Захоплення території, масові катування, вбивства — це були реалії України 2022 року. Як працівники психосоціальної сфери ми розуміли, що нам доведеться відкласти питання психології і пріоритезувати порятунок. Тож на перший план для нас вийшов пріоритет медичних потреб. Ми поставили собі за мету “підхопити” три типи відділень: хірургічні, опіково-гнійні та офтальмологічні; у лікарні чи госпіталі три доби — визначальні для виживання. Пізніше допомагали госпіталям з обладнанням, щоб лікувати людей, надавати пораненим допомогу, і це була в першу чергу — кризова допомога. Тобто для нас було пріоритетно збільшити ймовірність виживання кожної людини поблизу лінії фронту. 

Зараз наші пріоритети зміщуються в напрямку збереження нашого майбутнього покоління. Для нас це зараз визначальне. Оскільки наша країна варта збереження нашого наступного покоління. Наукові докази, зібрані у країнах, де війна триває понад 10 років, свідчать про значний вплив на ранній розвиток та ріст дітей, на збільшення відсотка дітей з проблемами здоров’я, включаючи психологічні, пов’язані з війною. Травма поколінь — це вже доведена проблема, в радянський час діти війни звучало як даність. Ми бачимо великі ризики, які постають перед українськими дітьми, які ростуть в країні, що воює. Діти, підлітки зараз дуже важко справляються з наслідками війни. 

Батькам хочеться підтримати власну родину, у зруйнованих деокупованих містах та селах пріоритет — матеріальне забезпечення. Базові потреби виходять на перший план. Адже забезпечити своїй дитині укриття, харчування, засоби гігієни — це нормальне бажання. Оскільки ресурсів у батька чи матері, в тому числі психологічних, недостатньо — і на відновлення, і на ласку — батькам часто доводиться відкласти емоційні потреби дитини на потім. Ідуть роки і мало що змінюється… Відбудова триває повільно, під новими атаками ворога. 

Родина, наприклад, з Херсону в “режимі виживання” проживає третій рік. І дитячий досвід цих років не дає змоги говорить про сприятливість середовища для росту та розвитку, життя наче обірване сьогоденням. Хтось хоче вбити тебе щодня, полювання на цивільних відчувають і діти. Ця обірваність майбутнього може відчуватись через симптоми депресії, ізольованість, покинутість. 

Після переміщення на нове місце часто збільшується рівень булінгу у класах, реактивної поведінки дітей, а проблеми з увагою і повагою один до одного наростають. Рівень булінгу в школах вже зараз росте стрімко, оскільки різність і невміння давати ради негативним емоціям стає більш вираженою проблемою. І дитина отримує крім травматичного досвіду під час міграції додатковий — від важких стосунків у середовищі навчання. Рутина школи, яка б мала стати рятівною, стає новою територією битви. Дитина здобуває досвід життя в небезпечних умовах та важких життєвих обставинах. Раніше ми називали таку дитину із неблагополучної сім’ї, а зараз такою може бути кожна родина на деокупованій території чи та, яка змушена мігрувати, щоб вберегтися від війни. 

Емоційно для дитини такі важкі обставини скорочують її відчуття самоцінності, знижують її самооцінку і ведуть до нових поведінкових установок. Її відчуття бажаності тут, її прагнення жити — зменшується. Це впливає на ризики самопошкодження, збільшується кількість самогубств серед дітей і підлітків — це велика проблема вже зараз. Наше майбутнє покоління заслуговує на те, щоб відчувати себе у власній країні краще. 

Наш партнер — Бостонська дитяча лікарня Гарвардського університету. Допомагаючи працівникам передової, наприклад, рятувальним службам надавати якісну психосоціальну підтримку дитині та її родині, ми дбаємо про те, що першою в разі катастрофічної події (вибуху, прильоту ракети, атаки дрона) буде “дружня рука допомоги”. Щоб родина отримала з першого контакту необхідну підтримку, в тому числі психосоціальну. Зараз ми це пріоритезували та знайшли партнера, який підтримує нас в наших намаганнях дати Україні шанс для майбутнього покоління. Наш партнер — це Бостонська дитяча лікарня Гарвардського університету. В Сполучених Штатах структура університетів працює так, що при університетах існують прикладні інституції. Це можуть бути заклади, в тому числі медичні, які допомагають проводити лікування, дослідження. Бостонська дитяча лікарня не є винятком — вона також працює у дуже багатьох країнах світу, і через нашу команду ГО “Спільноти Самодопомоги” працює в Україні. 

Бачачи матерів зі старшим поколінням та дітьми, які намагаються оговтатися після втрати дому, чоловіка, який не до кінця ще усвідомлює, що відбувається на фронті, ми розуміли, що  у них не завжди є сили та слова, щоб допомогти своїм дітям. І тому потрібна підтримка таких родин. Ми чули про героїчні випадки, коли підлітки втікали з окупації і мандрували через багато сіл самостійно, намагаючись знайти підтримку і поверталися до себе додому на території, з яких їх вивезли. Часом їхні рідні місцини вже були окуповані або вщент знищені. Для нас стало важливим підтримати цих дітей. Ми зрозуміли, що допомога має бути з першого контакту — рятівною, а не травматичною. Служби порятунку однозначно є таким контактом, адже дитина може опинитись під час атаки сама. Також це поліція, адже дитина що мандрує наодинці, впадає у вічі правоохоронцям. А ще мобільні бригади міжнародних організацій та місій, які контактують з родинами на деокупованих територіях, та їхні волонтери. Міжнародні організації на територіях, поблизу лінії зіткнення, надають психосоціальну підтримку і можливо, укриття, заспокоюючи дітей у моменти атак, підтримуючи родини, що повернулись або залишались на небезпечній території, де досі високий рівень замінованості землі і територій, що прострілюються ворогом.  

Щоб бути максимально ефективними, ми провели серії консультацій як члени Кластеру охорони здоров’я. Це така неформальна структура, яка має лідерство через різні великі місії в Україні. Це нетворкінг, де різні організації на кшталт “Спільнот Самодопомоги” займаються підтримкою госпіталів, лікарень медичним обладнанням. Комунікуючи через кластер, через інші міжнародні структури з організаціями, ми зрозуміли, які саме громади хочемо підтримати в першу чергу — деокуповані території Київської, Чернігівської, Сумської областей, і звичайно, що Херсон, Миколаїв. Ми для себе пріоритизували південь та деокуповані території півночі, ближче до зони активних бойових дій. Так виникла ідея проєкту, який ми реалізовуємо спільно з Бостонською дитячою лікарнею Гарвардського університету, яка спрямована на психосоціальну підтримку дітей в умовах війни.

На початку Великої війни взяли на себе медичну частину роботи  прихистків та організацію роботи волонтерів

— Розкажіть, з чого почався ваш напрям з психосоціальної підтримки сімей та дітей?  

— Нашою задачею на початку повномасштабного вторгнення була підтримка людей у Львові та Ужгороді, які масово почали їхати за кордон. Наша організація має центральний офіс саме у Львові. А Львів став одним з хабів, осередків укриття та перепочинку для переселенців, які прямували за кордон. Зрозуміло, що це така крайня точка України (місто-мільйонник найближче до Польщі, до Європейського Союзу). Таким чином, команда реагувала на масове прибуття людей з цілої України та територій, які окуповували на початку 2022-го року дуже швидко. І переважно з дітьми, великими вантажами їхали жінки. Часто з однією мамою могло бути і до 12 дітей. Одна матір могла намагатися вивезти до безпечного міста дітей знайомих, родичів, і у Львові з одного вагону могло виходити три матері і 30 дітей, які прагнули опинитись в безпечному просторі чи одразу за кордоном. А подорож в експрес-режимі з такою кількістю неповнолітніх дітей є ризикованою сама по собі. Наша організація вважала за честь підтримувати їх у Львові прихистками і можливістю планування під час перебування на заході України.  

Ми спершу допомогли організувати на базі однієї громадської бібліотеки такий прихисток, а згодом — опікувалися вже мережею прихистків, які були створені швидко. Завдяки тому, що всі заклади громадського рівня припинили роботу, і державні органи міського та обласного рівня управління взялися також за волонтерство. Та крім підтримки місцевої влади потрібне було ще й забезпечення, якого міська влада не мала. На себе ми взяли медичну частину роботи кожного з прихистків та організацію роботи волонтерів.

Людина, яка прибуває в інше місто, чекає, що буде з її рідним містом, хвилюється за рідних, дехто з родини вже опинився на фронті тоді, а його сім’я була у прихистку у Львові. Ми були спроможні оснастити прихистки тим, що могли або самі забезпечити, просто приносячи це з наших домівок, або звертаючись до бізнесу. Тож у громадських бібліотеках команда розташовувала людей сотнями на матрацах. Складно перебувати довгий час в статичному положенні у тісняві, без руху, у непристосованому для проживання просторі погано обігрітих громадських місць разом з дітьми. А Covid19 ще не зник на той момент, тож люди захворівали. Ми робили пункти медичної підтримки, а також волонтерські чергування для безпеки та цілодобового чергування у кожному прихистку людей на пункті прийому. Тобто треба було, щоб були сильні хлопці для охорони, щоб люди могли спокійно спати, не турбуючись, що хтось завдасть шкоди. І також ми чергували, реагуючи на запити сотень людей, які мають потреби їсти, пити, ходити до вбиральні, говорити — тож ми організували чергування і дбали про менеджмент і постачання всього, що могли дістати і організувати. І така система роботи тривала місяці. 

З часом Організація почала допомагати й іншим прихисткам, що не входили у перелік громадських просторів. Це були стихійно зорганізовані прихистки на вокзалах, стадіонах, тож щоб краще адмініструвати процес, волонтери звертались за порадами. Вони також підтримували людей, які перебували тимчасово на тих локаціях, живучи в основному до трьох діб на одному місці, і плануючи куди їм їхати чи де залишатися на час, який довше цього терміну. Такі прихистки часом були організовані абсолютно стихійно, тож у них більше виникало проблем з безпекою і велика кількість волонтерів, яка зголосилася допомагати, чергувати, не мала базової підготовки чи навичок, щоб підтримувати людей, які прибували. Волонтерами таких прихистків ставали місцеві мешканці дуже різних професій та віку, це могли бути юристи, маркетологи, працівники бібліотек.

Наша команда почала проводити щотижневі наради і забезпечували тренінги, мали досвід роботи у кризових умовах 2014 року та на початку COVID-19. Швидке реагування наших колег з-за кордону, які мали вже досвід співпраці із нами та мають ширший досвід кризової допомоги в гуманітарних умовах, спрацював дуже добре. Одна з колег із Ню-Йорку, Галіна Іцковіч і познайомила нас в той час із доктором Сюзан Сонг, яка працює в Гарвардському університеті, й з того часу стала нашим системним партнером. Організовуючи тренінги для людей, які працюють в прихистках як волонтери, ми допомогли організувати якісний процес евакуації — від вагонів потягу з вокзалу, перону №5, аж до прихистку. 

Коли наплив людей скоротився з міст та сіл, які окуповували (адже українські війська уповільнили наступ і самі перейшли у контратаку), ми продовжили працювати з доктором Сюзан Сонг вже задля психологічної підтримки родин, які покинули окуповану територію і зупинились у Львові. Із звільненням цих територій родини мали змогу повернутися додому. Тож деокуповані території для нас стали пріоритетом. Це історії людей, які пережили Бучу, Бородянку та Ірпінь — їхній психологічний стан був важким, і навіть через рік після періоду окупації людям було важко починати говорити про пережитий досвід.

Проєкт створений на основі інтервенції, нової для світу, яку реалізовують лише у двох країнах 

— Марто, ви згадували, що пілотний  проєкт “Підтримка психічного здоров’я дітей на де-окупованих територіях України” наближається до завершення. Що вдалося втілити? 

— Один з вагомих факторів успіху, коли ГО “Спільноти Самодопомоги” обрали саме партнерство з Гарвардським університетом та проєкт “Підтримка психічного здоров’я дітей на деокупованих територіях України” — це системність роботи. Щоб наше знання, підготовка, могли допомогти розширити і продовжити підтримку, зробити її більш ефективною та стабільною на деокупованих територіях. 

Коли впроваджувався пілот проєкту, саме мій підрозділ, який займається якістю психосоціальної підтримки, сфокусувався на дослідницькій частині. Це не лише аналіз потреб дітей, які є на деокупованих територіях, це також моніторинг та оцінка вже забезпечених послуг психологічної підтримки іншими місіями в Україні. Що це означає? Будь-яка послуга повинна бути відповідна, достатня і якісна. Якщо якості немає, то психологічна підтримка може завдати шкоди. Для нас дуже важливо, щоб настільки вразлива група населення, як люди, які мали досвід життя в умовах окупації, отримала найкращий рівень психологічної підтримки. Тому саме наш департамент якості психосоціальної підтримки займається даним проєктом.  

Дослідження — це один з вагомих компонентів, який ми інтегрували в тренінгові програми, які проводимо на деокупованих територіях. Сам проєкт створений на основі інтервенції, яка є пілотована лише у двох країнах — до того, як вона потрапила в Україну. Це інтервенція ЮНІСЕФ, тобто це програма психосоціальної підтримки дітей у важких життєвих обставинах, яка спеціально розроблена для подібного контексту, який ми зараз маємо в Україні. Тобто навіть для світу — це нова психосоціальна підтримка, побудована на наукових доказах, повністю проскладана таким чином, щоб приносити максимальну користь тим, хто навчається психосоціальній підтримці.  

Фото — Військовий інститут КНУ імені Тараса Шевченка

Тренінгова програма складається з п’яти модулів. Кожен модуль проскладений таким чином, щоб все глибше і глибше занурити учасника тренінгу в те, як правильно побудувати психосоціальну підтримку дитини, а також її родини. З чого починати? Як не поширювати стигму у сфері психічного здоров’я? Як відновити відчуття гідності в дитини і в її родини? Тобто все побудовано таким чином, щоб ті учасники, які навчаються, могли скористатися максимально п’ятьма модулями, які вони проходять. 

Основа проєкту — це навчальний інструмент, це тренінг, під час якого ми проводимо також дослідження потреб дітей, які контактують з рятувальними службами, поліцією, мобільними бригадами, волонтерами, які працюють в цих бригадах. 

Наукова складова також включає оцінку впливу здоров’я самих надавачів підтримки, тобто працівників передової, а також оцінку того психологічного навантаження стресом, яке вони отримують під час виконання своїх службових обов’язків. Оскільки перевантажена людина може ділитися відчуттями незадоволення й вигорання також із тими, кому вона допомагає. Тому для нас було дуже важливим гармонізувати всі компоненти проєкту і вимірювати вплив самих рятувальників на дітей в процесі роботи.

Ми продовжимо імплементувати в Україні інтервенцію ЮНІСЕФ спільно з Гарвардським університетом

— І він матиме продовження?   

— Для нас честь, що не встигнувши завершити пілотну частину проєкту, Гарвардський Університет визнав не лише надзвичайну ефективність проєкту, величезну необхідність, але і готовність масштабувати його в наступних роках. Ми обрані як організація, яка продовжить імплементувати в Україні адаптовану інтервенцію ЮНІСЕФ спільно з Гарвардським університетом. Ми будемо продовжувати навчати і працівників передової, але 2025 року ми допоможемо освоїти навички ведення фасилітації, а також тренінгів вже тим, хто пройшов підготовку на етапі пілоту. 

Це означає, що інтервенція буде масштабована. Ми починаємо вводити тренінги для тренерів. І таким чином ми збільшимо кількість людей, які зможуть навчати цієї інтервенції вже у своїх громадах працівників передової, університети, школи, інші інституції, які мають дотичність до дітей. 

— Як можна долучитися до цього проєкту?  

— Дуже просто. Цього року ми хочемо включити в програму працівників навчальних центрів і збільшити можливість працювати як тренер, якраз фахівцям сфери психічного здоров’я. Стежте за сайтом ГО “Спільноти самодопомоги”.

Перший рік пілотування більшість наших випускників, які проходили підготовку — це були працівники передової, які не мають освіти у психологічному напрямку. Це могли бути вчителі, педагоги, поліцейські, люди, які щодня на виїздах і контактують з великою кількістю дітей, родин, проводять тренінги з мінної безпеки, в дуже різних темах безпеки дітей, працюючи безпосередньо в громадах. Цього року ми більш інтенсивно долучаємо фахівців сфери психічного здоров’я, щоб вони як тренери могли навчати інших.  

 Сьогодні Простір також потребує вашої підтримки!