Вижити біля лінії розмежування. Село Комишне

Дорога до лінії розмежування. Останній раз нею їздила ще в 2014-му. З сім`єю – чоловіком та донькою. Моторошні спогади – ось тут були «хвости» мін, там, наче привид, метлявся на гілці  рушник. Білий, вафельний. Небо було чорне. Вітер гнув дерева і гнав якийсь мотлох по дорозі. Жодної машини. Тільки ящики від снарядів. Та і самі снаряди. Якось водночас з донькою у нас вирвалося: «Я – легенда»…

Минуло два роки. Тепер їду із мобільною групою. Дорогу навіть підремонтували. Погода сонячна. Рух жвавий. Машин багато. Якось мимоволі відзначила, що у машинах стоять прапорці. Жовто-блакитні. Чим ближче до лінії розмежування, тим частіше вони зустрічаються.

Автобуси, машини везуть нескінченний потік тих, хто намагається отримати пенсії.  Сьома ранку. У Біловодську знову буде натовп біля Пенсійного фонду не менше 300 людей…

Повертаємо з траси, що веде до Станиці Луганської. Блок-пост. Ось вже село Комишне.  Двоє собак перебігли дорогу. Людей не видно. «Я – легенда» вже не асоціюється, проте  якось моторошно. Знаходимо сільраду. Приміщення обшарпане, але люди доброзичливі. Розповідають, що роботи нема, що багато хто виїхав, що їм не треба продуктами допомагати. Засоби гігієни, побутова хімія та постільне – ось, що необхідно. Нема за що купляти, нема на чому їхати…

Подвір`я втопає у квітах. Будинок доглянутий – наскільки можливо це зробити одинокій жінці з трьома дітьми.

“Цього року я все запустила. Он – їх троє і мама лежача. Вона важко переносила обстріли.  Два інсульти. Після другого впала, перелом шийки бедра. Доходів нема. Вона ще не пенсіонерка. Я в декреті. Меншому 2 рочки. Чоловік загинув…”

Про  смерть чоловіка не хоче говорити.

“Та що нам треба? Мамі б матрац нормальний, а то ж пролежні будуть. Ну і мила та порошку… Прати нема чим. Дуже дорого. А прання щодня вистачає…”

У сільраді просять, якщо є можливість, допомогти саме цій жінці. Дуже багато на неї звалилося в її 40 років. Добра, сумлінна, роботяща…

Поруч  – школа. Підготовка  до навчального року у розпалі: метуть, фарбують…  Ще трішки – і подвір`я заповнять діти. Їм довелося швидко подорослішати. Вони безпомилково можуть визначати звук міномета, знають про град не лише як про природне явище…  І на вулиці вони не гасають, не грають у футбол. Дорослі воліють не відпускати їх від себе – небезпечно.

“Були у нас випадки, коли люди підривались. П`ятеро, здається… – говорить жіночка біля сільради.– Та ми вже звикли. Ми деінде не ходимо. Страшно…”

Тут просто намагаються вижити півтисячі селян. Не збирають гриби, не ловлять рибу, не гуляють вечорами…  Монотонно, вперто намагаються вижити біля клятої лінії – лінії розмежування.

Від села до траси кілометрів п’ять. Блок-пост. Жодної зустрічної машини. На трасі знову жвавий рух. Знову машини з жовто-блакитними прапорцями. Люди неначе волають: «Ми є! Ми такі ж, як і всі! Ми хочемо жити!».

Олена Грекова, керівник Сєвєродонецького офісу БФ «Право на захист», із села Комишного Луганської області.