Річниця Майдану: над чим маємо ще працювати?

Любов Єремічева

Сьогодні Україна відзначає третю річницю Євромайдану – День Гідності і Свободи. Ми попросили активістів (ок) поміркувати над запитанням:

чергова річниця Майдану: над чим маємо ще працювати?

Анастасія Дмитрук, поетка, авторка легендарного вірша “Никогда мы не будем братьями!”, громадська активістка:

У першу чергу, маємо працювати над собою. Вийти з режиму очікування, включити мозок і почати діяти вже сьогодні. Змінювати країну, активними змінами у собі, своїх думках, вчинках, стосунках і ставленні до людей. Україна – це не депутати і міністри, – вони лише відзеркалення нашої сонної більшості, – а мільйони людей, які щоранку прокидаються і творять таку країну, яку ми сьогодні маємо. Щоб отримати краще майбутнє, потрібно вже сьогодні стати кращою версією себе. Нам це під силу. Поважайте себе і одне одного.

Олександр Северин, правник, заступник голови правління ГО “Чорноморська миротворча мережа”:

Власне, для мене Майдан почався не 21-го листопада, а 30-го, коли після побиття студентів на Євромайдані добрі люди спонтанно вийшли на Михайлівську площу і пролунало гасло “Київ, вставай”! Євромайдан як акція за євроінтеграцію обернувся на Майдан як бій за честь. Того дня було стільки драйву, що ставало на очах зрозуміло – мости спалено, невідомо як буде далі, але як було, вже не буде ніколи – або януковичі, або Україна. Наступного дня “марш мільйонів” продемонстрував, що Януковичу у Києві кінець, без варіантів, але він, як “тупий предмет”, цього не зрозумів, а кремлівські патрони не хотіли визнати, що і призвело до пізніших подій. Майдан – це феномен солідарности і довіри, геть недоступний для противника з жалюгідними спробами організувати щось подібне, без розуміння, що справжній Майдан – це не про гроші, не про матеріальний добробут, і навіть не за зміну влади, яка не подобається, а про честь і гідність. Тож і працювати треба найперше над зміцненням солідарности і довіри – як в українському суспільстві, так і між суспільством і владою, розвиваючи відповідальну комунікацію. Докорінно спростити умови ведення бізнесу, насамперед малого. Декомунізацію слід доповнювати демосковізацією, будуючи, образно кажучи, “рівчак з крокодилами” на всіх кордонах з Московщиною – матеріальному, інформаційному, ментальному. Остаточна перемога прийде тоді, коли ворог зрозуміє, що ми невиправно інші і ми непоборно солідарні. І щодня пам’ятати про наше українське військо, яке не “сили АТО”, не “силовики” чи “ЗСУ”, а наші.

Марина Гогуля, волонтерка:

Сьогодні я в своєму малому місті саме йду на мітинг з плакатом. Бо місцева влада гальмує встановлення пам’ятника Небесній сотні. Чиновники – перефарбовані регіонали, а Богуславський район на Київщині – це найпрорегіоналівське місце в області. Тут скуповував електорат депутат-утікач Онищенко. Я думаю, ми маємо працювати над очищенням влади від тих, хто працює в інтересах Росії, а не України. Бо дуже багато на місцях залежить і досі від волі чиновників. Також продовжувати далі підтримувати армію і покращити проукраїнську пропаганду. Популяризувати українську мову. Покарати винних у вбивстві Небесної сотні і тих, хто цей процес затягує.

Віталій Гліжинський, Національний координатор Всеукраїнської ініціативи “Активна Громада” (ВГО “Інститут Республіка”):

Дійсно, ідея Майдану для мене – це світле майбутнє як українського народу, так і кожної людини на цій землі. Але без активної громадської участі досягнути позитивних змін набагато важче. Тому, на мою думку, варто працювати з простими людьми, інформуючи та навчаючи їх бути повноправними господарями своїх громад.

Олена Гусейнова, поетка, координаторка проекту “Я на тебе чекатиму під Каїсе-дра”:

Майданні події були для мене, окрім багатьох інших речей, потребою солідарності, висловленою в межовий, фактично, тілесний спосіб. І коли прокручую ті дні з запитанням, що мало відбутися, аби не сталося тоді розстрілів і смертей, маю тільки одну відповідь: мала постати солідарність. Вона була найістотнішою особливістю щоденного майданного життя, навіть у найтрагічніші моменти, а втім, не набула концептуальності. Вранці 17 січня 2014 року не припинили роботи всі нотаріальні й адвокатські контори країни. Це був би акт солідарності з тими, хто залишався без жодного захисту на Майдані, і водночас — акт солідарності з такими самими правниками, акт солідарності з власним фахом. Бо в Україні після “законів-16-січня” можна було сяк-так пекти хліб і водити 18-й тролейбус, а от праця в царині права втратила будь-який, навіть найменший, сенс. Зрештою, така солідарність, здатна не допустити розстрілів у середмісті мирної європейської столиці, усе ще залишається великою потребою, все ще є нездісненною ідеєю. Що для цього треба робити сьогодні? Чекати великих реформ? Наприклад, у галузі освіти, зокрема юридичної? Чи пам’ятати, що солідарності досягаємо, вбачаючи в чужих нам людях соратників у болю й нещастях? Я не знаю.

Дмитро Колесник, член Крайової пластової ради (Наглядової ради) Пласту – Національної Скаутської Організації України і координатор освітніх програм Фундації соціальних інновацій “З країни в Україну”:

Над власними очікуваннями. Розчарування приходить через завищені очікування. Навряд чи українці, які мають досвід Помаранчевої революції і пізніше – втрачених можливостей, можуть очікувати швидких безболісних змін тепер після Євромайдану. І разом з тим – працювати над собою, іти у владу, пробувати змінити щось зсередини. Бо ж насправді ми просунулися далеко вперед за три роки і зараз переломний момент – махнути рукою , сказавши “всі однакові”, чи йти далі. Не всі однакові.

Наталя Дідик, голова організації “Жіноча Сила України”:

У мене останні два роки думка незмінна: маємо робити все, щоб не допустити Майданів у майбутньому, щоб ані ми, ані наступні покоління не мали потреби виходити на такий Майдан, як був у 2013-2014 рр. То ж вважаю, кожен, хто пройшов Майдан особисто, а не через телевізор і розуміє, що там було, має взяти той шмат суспільної роботи, яка йому до душі і працювати, щоб ця робота мала результати для суспільства.

Славко Полятинчук, голова Кам’янець-Подільського МО товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка:

Розбудовувати громадянське суспільство. Спрямовувати діяльність громадських організацій на підтримку європейських проектів, що дають можливість зміцнити власний ресурсний і фінансовий потенціал. Приймати інноваційні рішення, зміцнювати механізми і творчо підходити до прийняття рішень. Розробляти і втілювати нові бізнес моделі.

Артем Ключніков - Ph. D., директор Аналітичного центру дослідження та розвитку лідерства:

Майдан – це була Революція Гідності. І як на мене, саме сприяння людській гідності є однією з головних задач на сьогодні. Це означає створення такої моральної свідомості, або загальних цінностей, якими ми можемо керуватися як нація. Заможність, соціальна захищеність та інші, дуже бажані цілі, будуються, перш за все, не на економічних законах, а на людських стосунках. І як дослідник лідерства, я вважаю, що насамперед, нам важливо ретельно проаналізувати ті стосунки, які склалися у організаційній сфері (у бізнесі, державному та неприбутковому секторах) і змінювати їх таким чином, щоб це сприяло утвердженню людської гідності, і як наслідок – сприяло зміцненню держави.

Жанна Кобилінська, головна редакторка інформаційного порталу “Добрі новини з України”:

Три роки тому українці на весь світ надпотужно проявили себе як нація, як свідоме суспільство, як рушійна сила глобальної, системної та всеохоплюючої трансформації країни. Разом з тим, вони проявили такі якості, як любов до ближнього, співчуття, милосердя, щедрість, людяність, здатність ділитися останнім. Вони мало звертали увагу на мову, зовнішній вигляд та походження, адже всі вони стояли по одну сторону барикад. Така єдність та монолітність стали запорукою тих карколомних подій. Проте успіх приніс чимало суму, сліз, горя й розпачу – в українській землі спочивають тисячі синів та доньок, які поклали своє життя за вільну Україну. Події останніх трьох років та війна на Сході України зробили українців, з одного боку, надчуттєвими і надвразливими, а, з іншого боку, наднесправедливими й наджорсткими. Тому, особисто мені хотілося, щоб людське обличчя борців за свободу 2013 року повернулося і ми, продовжували сприймати людей не вухами, не очима, а серцем і душею, адже НЕ мова, НЕ країна (місто, регіон) походження, НЕ віра, НЕ зовнішній вигляд, а реальні вчинки та досягнення задля миру, добробуту та процвітання України показують справжніх українців. Україна від цього лише виграє!

Альона Герус, громадська активістка:

Майдан – це вияв суспільної солідарності в тому, що рівень життя в Україні не дуже і люди не хочуть, щоб їх обкрадали. Ми вигнали “символ зла”, але швидких змін якості нашого життя не отримали. Це природно. А які зміни швидко відбуваються? Всьому треба час. Але однозначно пришвидшити деякі процеси можна, та для цього треба знання, часто вузькоспеціалізовані знання. Тому треба продовжувати працювати над собою, своїми знаннями, починати розбиратися в складному, а не вестися на телевізор. А ті, хто вже мають знання, мають більш активно включатися в процеси розробки реформ, а можливості для цього є. Солідарність має бути постійно, і у важкій інтелектуальній праці теж, якщо не хочемо раз на декілька років грітися від ватри з шин.

Олександр Ярощук, журналіст порталу Громадський Простір, активіст:

Як і три роки тому, сьогодні перед державою залишаються ті ж самі невирішені питання. Це – комплексна, системна реформа правоохоронних органів, судів, органів державної влади, закінчення реформи децентралізації, приватизація сотень підприємств, які ще перебувають у державній власності. Де реформа освіти чи реформа охорони здоров’я? Їх немає! Школи і ВНЗ, лікарні – вони ще навіть не бачили реформ. У цьому ми вже відстали від ЄС років на 30-40, а нас змушують чекати ще років з 10. Безумовно, цей список можна продовжувати.

Та й ті реформи, про які відрапортувала влада (хоча до них вона не завжди має пряме відношення, а навпаки хотіла б їх не допустити) половинчасті. Тут можна згадати електронне декларування доходів чиновників. З одного боку, декларування є, а з іншого – що робити з цим далі ніхто не знає.

На сьогодні мій висновок такий, що реформи в країні так, як суспільство їх бачило три роки тому, повністю провалилися. Ми радше латаємо щілини, а нам потрібна повноцінна трансформація усіх аспектів життя. На жаль, цього в середньостроковій перспективі не буде.