Шлях правди Ґарета Джоунза

Найстрашніша смерть — це смерть від голоду.
Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю…
Улас Самчук «Марія» 

Останніми днями у нього було відчуття, що час зупинився і єдине, що зберігало рух, це образи в його голові: голоси, які переростали у крик, розпач, виття, йому марилися силуети жінок з дітьми, тощі, немічні, безликі. Здавалося все, що колись хоч якось траплялося йому на очі тільки зараз отримало волю і винирнуло у свідомість з якоїсь безодні всередині, про яку він навіть не здогадувався… Смерть, його переслідувала смерть. Її, яку неодноразово вловлював, спостерігав на обличчі інших, проти якої боровся і подих якої на собі не думав відчути так швидко.

В мандрівках пізнати розмаїття життя в різних куточках світу, він уже не раз зустрічався зі смертю, і здавалося б, навчився миритися з нею, але кожного разу ці зустрічі породжували в ньому спротив, бунт, розчарування. Він ніяк не хотів приймати її, особливо коли згадував ті разючі і жахливі моменти в Україні. Їх антиприродна сутність викликала у ньому рвотний рефлекс, бо один раз побачивши, він готовий був стояти за свою правду до кінця. Моментами йому здавалося, що він один проти всіх, такий собі випадковий посторонній, який міг взагалі опинитися в другому місці та в інший час.

І ось сам він неминуче наближався до свого фінішу… У голові проносилося оте закляте : «У нас немає хліба, ми пухнемо з голоду», – від чого  не раз хотілося кричати, від чого пробігали мурашки по шкірі і що змушувало прокидатися вночі в холодному поті. Але чи достатньо він зробив, щоби його почули всі? Чому саме він зіткнувся з цим найстрашнішим обманом в історії цього народу?

До своєї першої поїздки в Україну він зовсім нічого не знав про справжній стан справ на цій території, але біда народу, з якою він раптом зіштовхнувся віч-на-віч, викликала у ньому бурю, ураган емоцій. Пізніше про той період української історії Василь Барка напише в своєму «Жовтому князі»: «Ще ніколи в світі і ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в неправді, як червона партія: мов колосальна безрога в калабані; впивалася і вимазувала боки і писок, ноги і вуха, обхлюпувалася і в захлинному впоєнні на весь світ вивискувала свою насолоду».

Немовби кров’ю буде написано і ножем викарбувано у пам’яті епохальний біль цілої нації, який деформує повсякденне життя українців і назавжди застигне у їхній культурі. Подумати тільки: вересень — розбоєнь, жовтень — худень, листопад — пухлень, грудень — трупень, січень — могилень, лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень… Приходить розуміння, що переживши чуму, віспу, холеру, людина переживає кару Господню і тут кожний шукає виправдання, посилаючись на провину предків чи власну гріховність. Та як сприймати голод, знаючи, що власне держава – дітище суспільства, деформувалася і почала пожирати своїх же творців? Немовби той Левіафан, що постав смертельним супротивником людей і єдино може втамувати свою жагу їхньою кров’ю. Стає цілком очевидно, що приховати злочин такого масштабу було неможливо, рано чи пізно дамбу брехні прорвало б потоком страшенного людського горя. Цей біль, немовби застиг у серці Ґарета і він хотів розділити його з усіма, бо інакше не витримав би сам.

Спогади кружляли, наближались і водночас втікали від нього врізнобіч. Він постійно марив у своїй дійсності між минулим та реальністю. Аж раптом пригадав себе малого, пригадав розповіді мами та повчання батька, який заповідав йому любити світ і примножувати мир в ньому. Але тепер він не знав як боротися з жорстокістю, що йому відкрилася, в якому напрямі рухатися. Коли ж слідуючи своїм принципам він все-таки зробив цей крок на обраному шляху і першим описав те, що побачив в Україні – йому мало хто повірив.

Він занадто багато знав… І ця правда ятрила йому душу. Він не міг мовчати і не міг відкректися, повстати супроти себе. Проти кого завгодно, тільки не проти себе. Незручний… Так, саме таким він був як для США, так і для Радянського Союзу, що його Іван Багряний порівнював з поїздом-драконом, який, вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясав ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітав сліди.

Полеміка, яка свого часу розгорнулася між ним і Дюранті, дуже яскраво демонструвала точки зору, де, по одну сторону, було усвідомлення Голодомору як злочину проти нації, тоді як на іншій стороні йшла апеляція до твердження: «Немає ні голоду, ні голодних смертей, але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням». Оце «недо» завжди створювало маневр для виправдань і заперечень. Саме проти нього повставало все єство Ґарета Джоунза.

Все ж найскладніше у цій інтерпретаційній битві фактів було визнати помилковість власного бачення і попрощатися з ілюзіями. Його колегам на чолі з Бернардом Шоу набагато простіше було виправдовуватися і пускатися в теоретичні розмірковування й диспути, аніж визнати власну необізнаність, яка затьмарювалася ідеологічними бар’єрами. Свого часу Альбер Камю в «Чумі» тонко підмітив можливі причини такого відстороненого світобачення: «Не може людина по-справжньому розділити чуже горе, яке не бачить на власні очі».

Коли по нього прийшли, він підсвідомо відчував, що кінець вже близько. Він не хотів помирати з почуттям тієї незавершеності, яка могла би позбавити його спокою на тому світі. Усе, що він хотів – виговоритися, донести і відстояти правду, за якою стояли смерті і життя мільйонів українців. Життя Ґарета Джоунза обірвалося у 12 серпня 1935 році під час  його подорожі до Внутрішньої Монголії, коли від нього фактично відвернулося більшість колег та друзів, включаючи Ллойд-Джорджа.

Чи зумів він захистити правду, написавши близько 20 статей в зарубіжні видання? Принаймні він спробував, і попри те, що всі зібрані ним факти були зведені нанівець запереченнями з вуст, лояльних до радянського режиму журналістів, багатьом з них по-людськи імпонувала його позиція. Журналіст Юджин Ліонс, один із затятих опонентів  Ґарета, у «покаянній» книзі «Наказна Утопія» згадував: «Цькування Джоунза було настільки ж неприємним, яке і будь-яка брудна робота, яку ми роками виконували, викривляючи факти на користь диктаторських режимів. І тим не менш ми цькували його, одностайно вдаючись до майже однакових формул та прийомчиків. Бідний Ґарет…»

Ґарет Джонс став прообразом тих борців за правду, про яких Кен Кізі писав, що вони йшли не в ногу, оскільки чули інший барабан. З моменту його першого перебування на українській землі, він став невимовно близький для нас. Він був посланцем й устами стражденного народу, тим тверезим і свідомим голосом, що доносив і говорив про одну з найбільший трагедій всього українства – Голодомор. Він не побоявся від свого імені заявити на весь світ про ті жахіття, які під прикриттям поплічників так старанно намагалася замаскувати радянська влада. Ґарет Джонс став буревісником того шторму, який нещадно накинувся на Україну, але відлуння якого мало доходило до Заходу.

Хтозна, чи отримали його публікації такий резонанс, якби не його авторитет і робота на Ллойд-Джорджа. Та зрозуміло одне – той, хто обирає шлях правди, несучи на власних плечах весь її тягар, так просто не потрапить до безодні забуття. Шлях правди – це шлях до вічності. Велич цієї людини полягала в тому, що навіть в останні хвилини він з усією притаманною йому гідністю і силою волі, сміливо дивився в очі своїм вбивцям і був переконаний, що час розставить все на свої місця.

Питання Голодомору – це питання колективної пам’яті та готовності прийняти її у всій своїй суперечності. Постать Джоунза слугує саме тим індикатором, який показує наскільки наше суспільство готове сприймати його внесок у відображенні масового голоду в Україні та оцінювати цю трагедію як геноцид. Так, Рафаїл Лемкін, фундатор дослідження геноциду, вважав Голодомор класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме – винищення укранської нації. В даному контексті погляд зі сторони іноземців, першим з яких був  Ґарет, охоплює більш широку перспективу і оголює те проблемне коло питань, які не один десяток років намагаються бути вирішені. Звісно, однозначної відповіді для кожного тут не може бути, як і не буває однакового за своїми масштабами людського горя. Та й вирішити проблему на тому рівні свідомості, на якому вона виникла, справа неможлива. Однозначним залишається той факт, що ми повинні знати і вшановувати своїх захисників, провідників правди. Ми повинні навчитися прощати.

Подібно до того як журавлі, що на постаменті Меморіалу жертв Голодомору, вириваються з кліток і цим самим символізують незламність нашого народу, його національне відродження, так само і ми маємо звільнитися від заскорузлих пут власних ілюзій та бути, в першу чергу, чесними перед собою.

Кириловець Дмитро