Україна: жінки, що воюють на лінії фронту
Шість жінок-добровольців у протистоянні з проросійськими сепаратистами, розповідають про власне рішення йти боротися за свою країну, – а також про їхні надії після війни. Добровольчі батальйони, ...
Додано:
Громадський Простір
Шість жінок-добровольців у протистоянні з проросійськими сепаратистами, розповідають про власне рішення йти боротися за свою країну, – а також про їхні надії після війни.
Добровольчі батальйони, які воюють при українській армії, відомі як безстрашні на полі бою. Вони також мають репутацію твердого націоналізму та правих поглядів. Одним із цих підрозділів є штурмовий батальйон “Айдар”, що базується у місті Щастя, членів якого звинувачували у порушенні прав людини “Міжнародною Амністією”. Менш відомо, що серед добровольців є декілька жінок. Деякі з них працюють медиками та у складі персоналу, проте інші виконують активні бойові ролі. Хоча жодна з цих жінок не впевнена, що режим припинення вогню триматиметься, вони мають плани на життя після війни.
Це не перша війна Мами Тані. В 90-х роках вона жила зі своїм чоловіком в Азербайджані та служила там медиком під час нагірно-карабахського конфлікту. Досвід та національні переконання привели її до ще однієї війни на сході України, де завданням жінки є надання першої допомоги, а також витягнення поранених солдат з поля бою під час спецоперацій.
“Я борюся за свободу та територіальну цілісність своєї країни”, – говорить вона, підпалюючи цигарку. “Це наша земля. Ми не агресори, як Росія. Ми захищаємо власну територію”.
Вона говорить, що була поранена на полі бою, взята в полон та побита чеченськими солдатами. Тим не менш, вона сповнена рішучості залишатись на лінії фронту.
“Тут дуже страшно під час артилерійського обстрілу”, – каже Мама Таня. “Я перша, хто біжить до підвалу, щоб сховатись – і закликаю інших бігти за мною. Нерозумно померти від снаряду. Померти на полі бою, коли видно ворога – інша справа”. Найбільш складною частиною війни є втрата тих, хто воював поруч.
“Я люблю кожного з цих хлопців”, – розповідає жінка. “Але найбільше я люблю молодих. Я завжди дивуюся, чому, заради Бога, вони тут”.
Так як і багато інших добровольців в батальйоні “Айдар”, Мама Таня не вірить в припинення вогню з проросійськими сепаратистами.
“Прибув новий гуманітарний конвой з Росії”, – повідомляє вона. “Ми очікуємо на «подарунки» з Луганської Народної Республіки. Вони побажають нам доброго ранку, дня і вечора. Нам відомий їхній графік артилерійських обстрілів”.
Хоча вона мріє про мир, буде важко розпрощатися з життям на фронті.
“Ми як одна велика сім’я”, – розповідає вона. “Війна закінчиться рано чи пізно. Коли ми думаємо, що будемо робити після закінчення, я жартома пропоную йти воювати в Ірак або за звільнення Грузії”.
Незважаючи на проживання у зоні військових дій, Вітамінка говорить, що найбільшою проблемою є те, що її хлопець з нею не розмовляє.
“Цей ненормальний поїхав на фронт без мене”, – розповідає вона. “Він поїхав працювати і сказав мені чекати на нього у Києві. Я чекала деякий час. Потім він зник на два місяці і потім виявилось, що він поїхав добровольцем на фронт”. Врешті-решт, 24-річна дівчина поїхала на схід, щоб приєднатись до нього.
Коли влітку бої з проросійськими військами загострились, хлопець Вітамінки наказав їй повертатись додому. Але українські жінки не здаються так легко, каже вона, і замість цього вона приєдналась до батальйону “Айдар” як боєць.
“Найважче полягає в тому, що коли мої дорогі брати тут вмирають, іншим людям просто наплювати”, – говорить вона, згадуючи життя в рідному місті Запоріжжя. “Вони їздять на модних автомобілях, купують дорогий одяг або кросівки по $200-300 за пару”.
Вітамінка розповідає, що поле бою її не лякає: “Найбільш складним є очікування невідомого”.
Після війни Вітамінка сподівається вийти заміж та мати дітей. Також вона хоче працювати терапевтом.
“Як я можу допомогти комусь подолати психологічні наслідки війни, якщо я ніколи не відчувала це на собі?” – запитує вона. “Що мені подобається в тому, щоб бути тут, то це те, що життя здається більш яскравим. Тут багато горя. Воно трапляється дуже часто. Тому ми відчуваємо радість набагато гостріше. Я не можу змінити своє ставлення до подій. Простіше змінити самі події”.
Анаконді дав це прізвисько командир підрозділу, жартівливо порівнюючи її зріст та силу. 19-річна дівчина розповідає, що мати дуже хвилюється за неї та телефонує декілька разів на добу, іноді навіть під час бою. Вона говорить, що краще завжди відповідати, бо мати не перестане телефонувати до тих пір, поки та не візьме слухавку.
“На самому початку моя мама продовжувала говорити, що війна не для дівчат”, – пригадує Анаконда. - “Але тепер їй довелось змиритись з моїм вибором. Мій тато приїхав би на фронт, але здоров’я не дозволяє йому рухатись. Він пишається мною”.
Вона звикла служити біля Дебальцевого, але вирішила приєднатися до добровольчого батальйону “Айдар”, щоб приєднатись до своїх друзів.
“Я працювала в Київському військовому госпіталі медсестрою”, – говорить Анаконда. “Я зрозуміла, що не можу продовжувати дивитись на те, як вмирають наші чоловіки і сидіти. Ось як це було. Це моя країна і мої люди. Боляче дивитись, як вмирають бійці та мирні жителі по обидві сторони конфлікту. Я хочу, щоб ця війна швидше закінчилася”, – сподівається вона.
Тут не дуже багато жінок, але чоловіки ставляться до неї добре. “Люди хороші”, – каже вона. – “Єдина проблема в тому, щоб знайти кімнату, аби перевдягнутися”.
На невеликому кладовищі на околиці міста Старобільськ налічується близько 30 могил з написами “Тимчасово невідомі герої України”.
Проходячи серед могил, Вікторія має що розповісти про кожного з цих невідомих солдатів, навіть якщо з жодним з них не знайома. 22-річна дівчина розповідає, що була відправлена до Старобільська після поранення у протистоянні з проросійськими сепаратистами.
Під час одужання, Вікторія взяла на себе відповідальність за поховання загиблих солдат. Зараз вона доставляє тіла до місцевого моргу, де не впізнані з них підлягають ДНК тестуванню. Вона заповнює необхідні документи та надсилає зразок ДНК назад до Києва в надії знайти відповідну сім’ю. Тоді вона замовляє труни. Якщо родичі знаходяться, вона підтримує з ними зв’язок, щоб організувати перепоховання.
“Я розмовляла з жінкою одного з похованих на цьому кладовищі солдат”, – пригадує Вікторія. “Я сказала їй, що інші бійці бачили її чоловіка [важкопораненого]. Малоймовірно, що він вижив. Коли після ДНК аналізу було підтверджено його особу, я зателефонувала їй знову. Але вона мені не повірила. Вона сказала, що її чоловік живий і вона не буде його перепоховувати”.
Вікторія сказала, що бере постійні перерви від моргу – йдучи на лінію фронту.
“Якщо я не йду на фронт принаймні раз на тиждень, я просто схожу з розуму”, – розповідає вона. “Я звикла бути в бойовому підрозділі, завжди на передовій. Мені потрібно посидіти в окопі хоча б хвилину або принести туди їжу і побачити хлопців. Мої командири не дозволяють мені часто приходити на передову. Вони бояться, що я там залишусь”.
“Ми поховали дуже багато хороших людей”, – додає вона. “Деяким з цих хлопців було від 18 до 19 років. Ця земля не варта життів наших солдат. Є деякі люди, які на це заслуговують. Але таких мало”, – додає вона, критикуючи українців, які тікають з регіону, замість того, щоб залишитись і воювати.
Вона звикла вірити, що захищає свою країну, але зараз не така впевнена.
“Куди я можу від них піти?” – запитує вона. “Вони безпорадні. Одного разу я взяла відпустку. Перший раз за рік я вдягла модне плаття та пішла до нічного клубу. О п’ятій ранку отримала дзвінок. Вони повідомили, що є загиблий боєць. Мені необхідно було давати їм усі інструкції цілий день по телефону”.
Дві медсестри живуть і працюють в одному госпіталі, який досі функціонує у Щасті. Місто бачило постійні обстріли з Градів та вогонь артилерії з боку сепаратистів, які зосереджені за милю звідси. Хоча прапор Червоного Хреста майоріє на даху лікарні, її теж не обійшли.
“Снаряд потрапив в будівлю всього два дні тому, розбивши всі вікна. Дякувати Богу, на поверсі, де зазвичай спить медсестра, було пусто тієї ночі”, – розповідає Даша. – “Інакше її було б вбито”.
Вона описує, наскільки були жахливі обстріли з снарядів перед припиненням вогню, яке було оголошено 15-го лютого, що лікарям довелось евакуювати пацієнтів. Хоча більшість з персоналу лікарні виїхало до найближчих міст подалі від лінії фронту, Леся і Даша залишились для стабілізації, перед тим, як були відправлені до лікарень в безпечніших містах.
Безперервний обстріл знищив електромережі міста, змушуючи місцевих жителів рубати дерева на дрова. Відсутність електроенергії є актуальною проблемою для медсестер, яким необхідно тримати лікарню у теплі.
“Тиша найбільш лякає”, – каже Леся. “Коли нас бомблять, ми знаємо, чого чекати, що робити. Ми ховаємося у кімнаті в кутку будівлі. Це вважалося найбезпечнішим місцем до тих пір, поки не були вибиті вікна артилерійськими ударами. Коли спокійно, нам страшніше”.
Обидві медсестри приїхали з Луганської області та є жорсткими супротивниками ідеї поділу України. На обох вдома чекають діти, але вони відмовилися від будь-яких можливостей покинути фронт.
“Люди з “Айдару” – це мої друзі”, – розповідає Даша. “Мій хлопець служить в цьому батальйоні. Я також готую документи, щоб приєднатись до цієї частини”.
—————–
Автор: Олена Савчук
Фото: Джонатан Альпейрі (Transterra Media)
Джерело : The Guardian
Автор : Переклад – Вікторія Моісєєва для Громадського простору
