Оксана Ярош: якщо ти можеш щось змінити, то йди і змінюй

Любов Єремічева

Оксана Ярош, директорка Волинської обласної громадської організації «Гендерний центр», координаторка проекту «Від локальних дій до єдиної країни» у Волинській області, який впроваджується за підтримки Українського Жіночого Фонду, розповіла Громадському Простору про особливість впровадження проекту на Волині. Нагадаємо, що аналогічний проект втілює в життя Херсонський обласний Центр «Успішна жінка», про який ми розповідали раніше. Пані Оксана та учасниці проекту приязно прийняли нас у приміщенні Волинського прес-клубу в Луцьку.

Метою проекту є створення місцевих політичних платформ жінок Херсонщини та Волині. Протягом його реалізації жінки згаданих регіонів мають змогу отримати знання та навички для ведення своєї комунікаційної кампанії, політичної діяльності, власної виборчої кампанії, підвищити рівень обізнаності щодо проблематики прав людини тощо.

Оксано, кілька слів про себе: хто Ви, чим займаєтесь і як до цього прийшли?

– Я займаюся “три в одному”, як в одній рекламі, – і викладач, і громадський діяч, і науковець. Як до цього прийшла? Через викладацьку і наукову роботу пішла до громадської. Коли я збиралася вступати в аспірантуру і обирала тему, яка би мені була цікава… я вирішила, що буду досліджувати жіночі організації, жіночі об’єднання в сучасній Україні – що було, що є. Дослідницька робота зіштовхнулася з тим, що немає матеріалів, що робити? Тобто, де у нас ті жіночі організації? Те, що колись було, вже досліджували, а те, що зараз, нікому не ясно, де це робити. Я пішла в Міністерство сім’ї, молоді і спорту і взяла в них список жіночих організацій, які в нас є, і ходила по Києву за адресами. Приходила, казала: “Добрий день, що у вас є?”, і сиділа в їхніх архівах. І так я переходила через багато організацій, у двох лишилась.

– Сіль в тому, що в політиці жінок критично мало, це перше. По-друге, що просто заповнити владу жінками, це трохи не те завдання, яке би я хотіла. А ось заповнити людьми, які фахово розбираються, що таке влада, що таке депутатство, що там робити у тій владі, але і в тому числі, щоб це були жінки. Тому що жінки – це більшість населення, більшість виборців, більшість людей з вищою освітою, але вони абсолютно не представлені на рівні прийняття рішень. Не тільки жінки, бо жінки, а жінки ще й фахові. Цей є наш проект – в тому, що є жінки, які готові потенційно взяти на себе відповідальність, і готові вчитися, і вони знають, чому вони туди йдуть.

Що Ви можете назвати головним успіхом Вашого проекту?

– Без цієї можливості, коли ми вивісили анкету, хто би хотів податися, не знайшлося би поруч таких хороших жінок. Ми всі – хтось знайомий був, хтось ні, але те, що знайшлося таких 25 людей, які десь ходили паралельними світами і тут вони знайшлися, то це прекрасно. Скільки років я вже в громадській діяльності, дуже часто ми робимо якісь тематичні тренінги, семінари, зустрічі, і так – прийшли, побачилися, “добрий день, дуже цікава тема”… Це може бути денний тренінг чи дводенний тренінг, але потім ти цих людей довго не бачиш або, часом, зовсім не бачиш, якщо це всеукраїнський вимір. А ось тут штука в тому, що 25 осіб, але ти постійно з ними зустрічаєшся. Мета у нас сформувати довірливі відносини, а це за кілька зустрічей не відбудеться, це може бути тільки перевірка з часом. Наприклад, що людина може, що людина знає, ось така спільна діяльність. Мені ще подобається, що в моїй історії це вперше, що ті самі люди дуже довго здобувають, є поруч. У проекті якісь заходи ми можемо підтримувати Фондом, якісь ні, але ми зустрічаємось, є на це запит. Це значить, все нормально.

– Це вже є, у нас проектом передбачено значно менша кількість заходів, ніж ми провели. Тобто, у нас проектом передбачено, наприклад, чотири семінари-тренінги, а у нас було вісім. Це означає, що ми знаходимо власний ресурс.

Тобто проект почав жити своїм життям?

– Так. Хоча проект ще включає квітень. Людей небайдужих багато і коли вони бачать, що хтось потребує якоїсь інформації чи знань, то й люди знаходяться. Попритягувалися люди, на яких ми з Оленою Микитась не робили ставку в цьому проекті. У нас були дві тренерки зі Львова, які самі приїхали до нас, але це не було заплановано, щоб вони колись до нас приїхали. На етапі планування цього не було. Це виникло в процесі реалізації.

Чи хтось із тих 25 жінок виявив бажання йти в політику?

– Це було умовою участі, умовою анкети. Ясно, що це не стовідсотково – йдемо і все… Але й зараз ризики, чи будуть на осінь вибори в місцеві ради. Єдине, що не було умовою обов’язково: стовідсотково на цю осінь, можливо, пізніше, а це лише перші якісь дати розуміння.

Як Ви знаходите порозуміння із Вашим проектом-близнюком в Херсоні? Як Вам працюється разом?

– Дзеркальність у нас виходить, ми спланували чотири тематичні заходи по проекту і більш-менш притримуємось однакового графіку. Я вважаю, що ми тільки посилюємо одне одного, тому що в цьому проекті сила, ми горді його назвою – “Від локальних дій до єдиної країни”. Ми вважаємо, що від цих маленьких зусиль, які кожен робить у місцевих громадах, ми можемо вийти на єдиний цілісний простір усвідомлення себе. Цей процес почався, що ми, українці, єдина політична нація, це прекрасно. Але те, що ми читаємо в групі на фейсбуці, що в Херсоні і що в нас, нібито різні люди, протилежні регіони, наш – північний захід, а в Херсоні південний схід, але проблем подібних дуже багато, це якраз і є досвід, притирка – що робимо? а як ви? а як ми? а який у вас досвід? а які у вас успішні історії? а які у нас?

Яка головна складність проекту?

– Хочемо, щоб жінка, яка йде в місцеву раду і в політику, не забувалася про жіночу солідарність. І якщо можна разом робити якісь дії, не залежно від своєї партійної приналежності, то це треба робити. Але в тому і ризик…. У нас до різних партійних сил жінки будуть належати і чи вони знайдуть в собі сили, щоб приймати якісь програми, наприклад, в інтересах сім’ї чи захисту дитинства, чи материнства? Чи вони разом це будуть робити чи партійна приналежність візьме верх?..

Що би Ви хотіли сказати жінками, які би хотіли піти в політику, але поки не наважуються?

– Я думаю, що якщо вони хочуть, щоб в їхній громаді щось змінилося, то мусять йти туди, де приймаються рішення. Бо так просто нічого не зміниться. Можна скільки завгодно розказувати, що у нас не так – або немає пандусів в школах, є бездомні собаки, немає притулку, є дуже багато бідних голодних людей, але поки ти не будеш там, де приймаються рішення, щоб якщо не ті, що тобі треба приймати, то хоча б опиратися тим, що на шкоду громади. Ось така мотивація, мені здається, найкраща. Розуміння, що політика – це не брудна справа, а складна справа, професійна справа. І ось це теж стереотип, щоб ми туди не йшли, українці: політика – це бруд, а ось ми будемо чистенькі стояти осторонь, просто будемо нарікати, що все погано… Треба йти, і якщо ти можеш щось змінити, то йди і змінюй.

Ірина Мусій, асистент проекту “Від локальних дій до єдиної країни” у Волинській області про ідею проекту:

Юлія Євпак: не гнобити одне одного, а разом виходити переможцями