Експерти: Історія і архіви — це питання національної безпеки

Громадський Простір

9 квітня Верховна Рада України прийняла пакет з 4 антикомуністичних законів. Одним з них є Закон України “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”. Серед експертів з доступу до архівів та архівістів виникла дискусія щодо доцільності його прийняття. Проте закон вже прийнято і залишилося очікувати на підписання Президентом та офіційне набуття чинності. Аби розвіяти міфи і зрозуміти, що ж передбачає цей закон, чому він зустрів такий опір окремих архівістів і на що нам очікувати, Громадський Простір поспілкувався з Ігорем Куликом, директором Галузевого державного архіву СБУ, та Андрієм Когутом — в.о. директора Центру досліджень визвольного руху та керівник групи «Політика національної пам’яті» Реанімаційного пакету реформ.

Про успіхи в архівній справі

Ігор Кулик очолив архів СБУ одразу після завершення “Революції гідності”. Головним завданням, яке ставив перед собою було досягнення “відкритості і доступності всіх історичних документів від 1917 по 1991 рр. – документів колишніх радянських спецслужб”. “Така політика повинна бути не тільки в архіві СБУ, але й в інших архівах”, – переконаний Ігор Кулик. – “Ми вважаємо, що люди повинні знати правду, мати доступ до тих документів, що стосуються їхніх рідних, білих плям історії чи певних подій”.

На шкоду бажаному, реальність зовсім інша. “Нині я зіштовхнувся з ситуацією, що насправді іноді доступ до історичних документів регулюється”, – розповідає Ігор Кулик. – “Ми маємо однакове законодавство, але на практиці втілення його буває різним. В архіві СБУ ми реалізовуємо це законодавство (про оступ до архівів, – авт.): ми застосовуємо норми законів, які зазначають про суспільний інтерес, вказують на те, що документи про порушення прав і свобод людини і громадянина колишньою радянською тоталітарною системою не можуть бути обмежені в доступі”.

– Насправді доступ до архівів комуністичних спецслужб залежить від бажання. Якщо в директора архіву чи відомства є позиція відкритості, він забезпечить відкритість, якщо такої позиції немає — доступ до документів буде закрито, продовжує Ігор Кулик.

– У суміжних архівах (архіви, створені при органах державної влади, – авт.), зокрема в архіві МВС і СЗР (Служба зовнішньої розвідки), також є великий масив документів, однак про ці архіви мало хто знає, а, по-друге, доступ до них доволі ускладнений, і тому суттєво мало дослідників мали змогу працювати в цих архівах. Це викликано і тим, що кількість працівників в цих архівах є невеликою і вони не здатні повноцінно зробити так, щоб всі документи зберігалися, щоб ці документи можна було опрацьовувати; іноді вони навіть не знають, які саме документи в них зберігаються.

– Політика “зберегти документи” – це архів заради архіву. На мій погляд, архів має бути для людей – державною структурою, яка надає послуги громадянам, які звертаються за документами і просять інформацію, і завдання архіву — надати її. Не тільки зберегти, а й визначити як максимально ефективно і в повній мірі забезпечити доступ, відповідаючи на запит суспільства.

Хто відповідальний за оприлюднення документів на даний момент і на які зміни слід очікувати?

– На даний момент відповідальність за оприлюднення документів несуть історики, які їх оприлюднили, та архівісти. В новому законі передбачено, що відповідальність лежить на історику. Ми знімаємо відповідальність з архівіста думати чи надати доступ, чи є там інформація, яка може нести шкоду людині чи державі. Завдання архівіста — забезпечити доступ. Саме людина, яка орієнтується в конкретній справі, може прийняти рішення чи публікувати інформацію, чи ні.

“Коли документ знаходиться в єдиному екземплярі, не дати до нього доступ надзвичайно просто”, – пояснює складність доступу до архівів тих часів Ігор Кулик. – “Доступ до самого архіву обмежений — це режимний об’єкт, і щоб туди потрапити, потрібно багато часу”. “При бажанні Ви би потрапити в архів не змогли ніяк, не кажучи вже про те, щоб ознайомитися з архівом”, – зазначає директор архіву СБУ.

Якими є Ваші результати за перший рік, відколи Ви очолили ГДА СБУ?

– Ми спростили доступ, забравши додаткові перешкоди, і наразі готові надавати доступ до документів всім громадянам. Вони можуть прийти з власною технікою і копіювати абсолютно всі документи до 1991 року.

– Ми плануємо робити електронні копії документів і публікувати в мережі Інтернет. Ми вже публікуємо частину документів в Електронному архіві визвольного руху з тим, щоб якомога більше людей могли безкоштовно і вільно з ними ознайомитися.

“Одне із завдань нового закону — забезпечити доступ до архівів репресивних комуністичних органів”, – пояснює один з ініціаторів закону, експерт з доступу до архівів та керівник Електронного архіву визвольного руху Андрій Когут.

– А. Когут: Перша річ, яку варто пам’ятати – переважна більшість документів, які зберігаються в архівах спецслужб, стосуються масових порушень прав людини. І міжнародні документи і українське законодавство, які стосуються архівів, визначають, що документи, які містять інформацію щодо порушень прав людини не можуть бути таємними. Це один з засадничих стовпів, на якому базується новий закон.

– Інший важливий міжнародний принцип, який стосується країн посткомуністичного характеру, був розроблений за участі Міжнародної ради архівів і звучить наступним чином: “Громадяни мають право доступу до документів колишніх таємних служб” для того, щоб відтворити власну історію, яка була фактично під забороною попередніх тоталітарних режимів.

“Це ті два принципи, на яких базується цей законопроект”, – підсумував Андрій Когут. Закон покликаний надати доступ історикам, постраждалим від радянських репресій та всім бажаючим до документів, які містять свідчення порушень прав людини та розкривають діяльність репресивних спецслужб.

Спецслужби, пояснює Андрій Когут, зберігаючи архіви органів комуністичної традиції, відчувають себе до певної міри спадкоємцями цих репресивних органів: “Ми маємо певну колізію: всі говорять про демократизацію цих органів, проте якщо вони будуть мати такий зв’язок з комуністичним минулим, це навряд чи в світоглядному плані буде добре для реформування цих органів. Тут є також важлива філософська і світоглядна основа, про яку не варто забувати”.

Як на сьогодні організоване збереження документів комуністичних радянських часів 1917-1991 рр.?

– Ігор Кулик: Говорячи про архіви спецслужб, варто мати на увазі, що їхня цілісність відсутня. Інформація про людину чи подію може бути в декількох архівах, може бути в якомусь з них, а може зберігатися частинами.

Ще однією причиною, яка спонукає до впровадження нового закону, є необхідність забезпечити якісне дослідження матеріалів 1917-1991 років, оскільки на сьогодні в наявному форматі їх збереження це зробити неможливо.

– Андрій Когут: Люди, які працюють в галузевих архівах спецслужб не до кінця знають, що в них є. В архіві СБУ працює 80-100 осіб, в МВС — лише 8-9. Просто нереально, щоб вони могли надати можливість опрацювати ці документи.

– Питання не тільки в тому, аби забрати документи 1917-1991 років з галузевих архівів спецслужб. Важливе опрацювання, і максимально зараз, поки живуть люди, чиї права були порушені. Друга проблема — це питання доступу. Архівісти скажуть, що проблеми доступу немає, але інформації про нереабілітовану людину Вам не нададуть, а часто і про реабілітовану. Якщо особа не є родичем, запитувачу буде потрібно довести необхідність отримання цієї інформації, при чому, суспільний інтерес часто не враховується. А як історикам, наприклад, оцінити обсяг репресій, якщо доступу до архівно-кримінальних справ не надають? Це практика, яку слід було змінити, і Парламент підтримав цю реформу.

Чому доступ до цих документів дуже часто відхиляється, навіть самими архівістами?

– Андрій Когут: Вони не хочуть давати документи, тому що можливо там є якась закрита інформація. Зараз архівіст є крайнім у відповідальності. Цього не має бути. Ми хочемо перекласти відповідальність з архівіста на того, хто оприлюднюватиме інформацію. Адже буває дослідник навіть не збирається оприлюднювати відомості про конкретних осіб, а збирає статистичні дані. Або хоче розповісти історію людей, яких КҐБ скомпрометував. Якщо загинули всі їх родичі, то хіба ці люди мають бути приречені назавжди залишатися в суспільній уяві зрадниками, колабораціоністами, ґвалтівниками, бандитами? Має бути можливість реабілітувати жертв репресій перед суспільством. І така можливість — у доступі до архівної інформації колишніх каральних органів.

В проекті створення архіву комуністичних режимів зазначається, що всі документи з вказаних галузевих архівів буде звезено в один комплекс в Києві. Чи дійсно планується створювати один цілісний комплекс, де буде зібрано весь масив відповідних документів, чи все ж таки вони зберігатимуться в різних місцях?

– А. Когут: Ми говоримо про те, що мають бути зібрані документи комуністичних спецслужб як цілісний комплекс. Сьогодні якщо ми відкриємо лише один архів: СБУ чи МВС, ми не будемо певні, яка інформація міститься в іншому архіві. Дуже часто не все, що міститься в архівах спецслужб, є правдою. Не достатньо говорити про відкритість архівів та їхнє опрацювання — потрібно, щоб ці документи були в настільки повному комплексі, наскільки це можливо. Те, що зараз у нас є, мало би бути відкритим. Не можна зробити пів справи, бо це швидше може зашкодити. А не робити це означатиме всі заклики про декомунізацію і європеїзацію половинчастими.

– І. Кулик: В законі потрібно розрізняти дві принципові речі: перша стосується питання доступу — обов’язку надавати доступ (забезпечити доступ); 2 — переміщення. Як воно буде організоване — Інститут національної пам’яті розробляє спеціальну програму на виконання Закону. Можуть цілком бути створені на місцях відділення Інституту пам’яті з місцевими архівами.

Критики закону стверджують, що більш нагальними є саме економічні реформи, тоді як архіви і архівна справа зачекають. Яка Ваша позиція?

– А. Когут: Питання економічних реформ і відкритості архівів мають бути в комплексі. Коли ми говоримо, що ми хочемо змінювати свідомість людей, то одне від іншого невіддільне.

Тобто доступ до архівів змінюватиме свідомість людей, розуміння тих часів?

Ігор Кулик цитує Павела Жачека (першого директора Інституту досліджень тоталітарних режимів Чехії):“Люстрацією можна поміняти людей, які знаходяться при владі, але лише з відкритістю архівів можна поміняти свідомість”.

– І. Кулик: Доступ до першоджерел — це доступ до фактів. Коли ти маєш першоджерело, є можливість робити самостійні висновки.

– Україна в цьому аспекті не робить щось унікальне. Всі країни Центральної Європи, які подолали наслідки тоталітаризму, мали декілька етапів, обов’язковим елементом яких було прийняття окремого закону про засудження комуністичного режиму, другий — про створення спеціальної установи, яка була б відповідальна за політику національної пам’яті і діалогу, і обов’язково були закони про створення єдиного архіву при цих установах для документів радянських спецслужб. Ми йдемо тим самим шляхом.

Які успішні приклади таких реформ в наших сусідів Ви можете пригадати?

– А. Когут: В Чехії всі документи помістили в двох приміщеннях, в Польщі – в одному центральному і 11 регіональних відділах, т.зв. делегатурах. Це можливо зробити і це можливо опрацювати.

Чи були в Україні вже спроби провести подібні реформи?

– І. Кулик: У нас було два етапи намагання об’єднати всі документи комуністичних спецслужб. В 50-х роках під час “хрущовської відлиги”, коли документи з місць відбування покарань передавали до місця народження людини. На початку 90-х років документи з СБУ намагалися передати в обласні і центральні архіви. Жоден з цих етапів до кінця не завершився, тому на сьогодні важливо суттєво спростити доступ до історичних документів.

Дуже часто звучить побоювання, що переміщення архівних документів матиме наслідком втрату цілісності архівних комплексів або й взагалі втрату окремих документів. Чи відповідає це дійсності?

– І. Кулик: Ми не розбиваємо архівний фонд. Ми ці фонди так і передаємо, відповідно до їхньої тематики і періоду. Всі фонди передаватимуться цілісно і комплексно.

– А. Когут: Цей законопроект, в першу чергу, стосується 3 архівів: СБУ, МВС і СЗР. Документи, які були раніше передані центральним державним архівам у них забиратися не будуть. Ці документи варто оцифрувати і включити в єдиний цифровий комплекс — єдиний цифровий архів.

Закон України “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років” зобов’язує оцифрувати всі документи, чого не було раніше. Це, власне, ще одна інновація закону, – А. Когут.

Хто буде відповідальним за збереження цих документів та забезпечення до них належного доступу?

– І. Кулик: Український інститут національної пам’яті буде відповідальним за політику збереження архівів репресивних комуністичних органів. Його завдання – опрацьовувати ці документи, працювати з ними, видавати їх у науковий обіг зацікавленим людям.

Що буде з тими архівами, які зберігаються після 1991 року?

– І. Кулик: Галузеві архіви зберігають документи не лише історичного характеру, вони зберігають і документи сучасних спецслужб. Це нормально і природно. Вони мають забезпечити збереженість, схоронність, секретність сучасних документів.

Як буде організований процес формування єдиного архівного комплексу національної пам’яті?

– І. Кулик: Для звезення документів є певний порядок, алгоритм дій. Поляки перевезли основну масу документів за два місяці. Це питання політичного бажання і політичного бачення. Одночасно ми можемо поєднати два процеси: перевезення документів, і надання до них доступу. Це практично можливо.

Однією з підстав відмови в доступі до архівів досить часто є нерозкриття персональних даних. “Архіви також дуже часто безпідставно відмовляють в доступі до документів, які старше за 75 років, тому що нібито там є персональні дані”, – стверджує Ігор Кулик.

Чи є вже розуміння того як, куди і за які кошти будуть переміщуватися документи? І чи достатню двох років, як це передбачено законом, на таке переміщення?

– І. Кулик: В першу чергу потрібно приймати державну програму, котра стосується плану передачі цих документів.

– А. Когут: Спочатку ми приймаємо закон, а потім дивимося, що можна зробити тут і зараз. Готової відповіді в нас немає. Є декілька варіантів. Має бути розумна почерговість.

– Ми думаємо, що 2 роки буде достатньо: це не надто багато, але і не замало.

Хто ще працював над законопроектом “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”?

– А. Когут: Станом на зараз в нас є робоча група національної пам’яті в рамках Реанімаційного пакету реформ. До процесу також долучилися: Український Інститут Національної Пам’яті, громадські діячі з Інституту медіа права, Інституту масової інформації, установ Академії наук (в першу чергу Інституту історії та Інституту археографії), Центру досліджень визвольного руху.

Якими будуть наступні кроки для реформування архівної галузі?

– І. Кулик: Втілити задумане. Реформи — це не одномоментна дія, втілюючи їх, бачитимемо як рухатися далі і що ще є необхідним.

Джерело : Громадський простір

Автор : Олександр Ярощук