Мирослав Маринович: Україні потрібен “криголам”, який зможе побудувати нову країну

Громадський Простір

“Ми, як народ, можемо стати суб’єктами своєї долі й учасниками великого Господнього чуда, яким завжди є духовне вознесення народу. Для цього треба довіритись Божому законові й чинити добро. Але можемо стати й «горохом при дорозі», що його скубатимуть усі подорожні. Для цього треба лише зневіритись та опустити руки. Вибір – за нами…” – каже Мирослав Маринович в інтерв’ю Громадському простору. З відомим правозахисником, дисидентом, релігієзнавцем ми поговорили про Майдан, війну, гідність, цінності та Церкву в Україні.

– Великі суспільні трансформації ніколи не відбуваються в усьому народі одночасно. Хто цього сподівався – неминуче відчує розчарування. Тому краще прислухатися до підказок історії. Кригу старого ладу може подолати лише криголам, тобто міцно спаяна й солідарна «критична маса пасіонаріїв», які є носіями ознак нового ладу. Це вони задають нові «правила гри», а решта населення підтягується до них. Повірте, якби в Україні знайшлася сила, яка демонструвала б поліпшення життя щомісяця, то всі ті люди, які застрягли в радянському минулому й сьогодні ностальгійно згадують «ковбасу по два двадцять», швиденько полюбили б нову владу.

Що стосується опозиції, то вона не може бути здоровою, оскільки хворим є увесь український парламентаризм. Опозицією не можуть бути «задивлені в рабський Єгипет», бо тоді ми вибиратимемо не між різними програмами розвитку, а між рухом вперед або назад. Опозицією не можуть бути «недобитки» команди Януковича, оскільки тоді нам пропонуватимуть звичну хохляцьку «задивленість на Росію». Нам треба пройти досвід повоєнної Італії, яка в час моєї юності хоч і міняла уряди, «як рукавички», але таки навчилася демократії. Таки зрозуміла, який лад найбільше підходить її національному темпераменту.

Якось Ви сказали, що “Гідність – це скинути авторитарний режим передусім зі своєї душі». Чи відчуваєте Ви, що українці позбулися наслідків авторитаризму?

– І так, і ні. Обидва Майдани – це прощання з авторитаризмом, проте є певні відмінності. Перший Майдан усе ще по-патерналістськи покладав надії на «доброго царя», другий уже не шукав собі кумира й, навіть обираючи Порошенка, не ідеалізував його образ. Проблема нашого прощання з авторитаризмом полягає в тому, що ми все ще не маємо «криголама» (про що я говорив вище). Державою зараз керують ті, кого Майдан частенько засвистував. Іншими словами, протестний рух Революції гідності так і не отримав політичного представництва, наслідки чого ми сьогодні й пожинаємо. Отже, треба вирішувати саме цю проблему, і то якомога швидше. Бо якщо дійде до третього Майдану, то ініціативу можуть перехопити демагоги, «вилоносці», і тоді на Україні можна буде ставити хрест.

Для Вас головною цінністю є людська гідність. Що можете сказати щодо цього феномену в Україні, наскільки йому відповідають реалії українського життя, політика, право, тощо, наскільки гідність людини є цінністю для українського суспільства в цілому?

– Майдани двічі засвідчили, що для них людська гідність – не порожнє слово. Їхня енергія не зникла, а перевтілилася у громадянський капітал. Ви ж подивіться, скільки гідності в очах і поставі активістів Майдану, волонтерів чи тих добровольців, які воюють на Сході! Це вже не раби, не хохли. Ми всі «зросли у свободі» (Блаженніший Любомир Гузар). Проте є небезпека, що ця гідність буде «отаманська», а не «державницька», і про це сигналізує нам тимчасове захоплення «смітниковою люстрацією».

Гідністю людину наділяє Бог, а не влада. Тому владі й не дозволено відбирати цю гідність в людини. Проте мітингувальникам також не дозволено відбирати гідність у будь-кого, навіть у найгірших чиновників. Ви можете й повинні усунути їх від влади, справедливо засудити, але ви не маєте права принижувати їхню гідність. Бо тоді ми уподібнюємося тим, проти кого так натхненно боремося.

І ще одне, дуже важливе. В Україні народилося молоде покоління, яке вперше не можна означити як гомо совєтікус. Попередні покоління гідність собі повернули – це покоління гідність уже засвоїло.

– Усе було би неймовірно важко, якби не досвід Революції гідності. Тієї єдності, яка стала можливою на Майдані, не стерти з народної пам’яті. Братерство боротьби, яке об’єднало представників усіх національностей, соціальних прошарків, конфесій, релігій, – усе це стало нашим капіталом, на який ми зможемо спертися в час, коли відновлюватимемо нормальне життя. Звідси висновок, що цей капітал ми повинні за всяку ціну зберегти й не дати нашим ворогам його розвіяти. А такі спроби нищечком робляться, більші чи менші дози отрути щодня впорскуються в наш суспільний організм. Руїна, що прийшла на Донеччину й Луганщину, страхітлива, проте будинки відбудувати значно легше, ніж загальнонаціональну довіру й солідарність. Отож, не даймося! Любімо одне одного, поважаймо іншого навіть у його інакшості, берімо приклад з наших незрівнянних волонтерів – і «серед лиха співаймо пісні»!

Хотілося б заглянути в майбутнє і уявити, що війна закінчилася. Врешті-решт це станеться і буде відновлено єдність України. Якою вона — нова Україна — може бути?

– На це питання важко відповісти, не впадаючи у надмірну утопічність. Проте все-таки щось можна сказати. По-перше, з першими демонстрантами на Майдані світ увійшов у т. зв. зону біфуркації, з якої немає повернення назад. Отож запам’ятаймо собі обставини нашого життя до листопада 2013 року: вороття до них уже не буде. По-друге, особливість біфуркації полягає в тому, що уявити собі, до якого берега ми пристанемо, в принципі неможливо. І, по-третє, в цей особливий період змін має значення кожне, навіть найменше зусилля, бо кожне може змінити загальний хід подій. Тому так важливо прагнути добра і чинити конкретні кроки в бік добра. І Богові вже вирішувати, чиї зусилля благословити й покласти в основу майбутнього вигляду України.

Втім, Господь не раз відкривав людям майбутнє. І для мене особисто надзвичайно важливим пророцтвом є передсмертне видіння Митрополита Андрея Шептицького. Пригадаймо собі, у час його смерті жорстока й безбожна сила трощила все, що він так натхненно мурував усе своє життя. На його місці, ми, слабкодухі, напевно втратили б усяку віру й занепали духом. А Шептицькому його дух відкрив завісу майбутнього, й він побачив, зокрема, що «Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка тривала вічно».

– Цінності можна аналізувати в різних перспективах – від цього наше розуміння цінностей тільки збагачується. Але якщо мислити в наведених Вами категоріях, то є в мене інтуїтивне відчуття, що нам найбільше відповідають групово-кооперативні цінності. Ми перебуваємо на межі між Сходом і Заходом, тож у нашому національному «геномі» ознаки обох світів інтерферують, взаємодіють. Серединний простір нашого мешкання на цій землі детермінує «серединність» наших ознак. Ми більші індивідуалісти, ніж росіяни, проте більші колективісти, ніж поляки. Тому нам слід ставити собі за мету не стільки змінити свій етнотип, стаючи «правильними» індивідуалістами чи «правильними» колективістами, скільки осягнути його особливості, захиститись від його загроз й обернути на благо народу його переваги. Тоді ми і зможемо сказати, що осягнули задум Божого Провидіння і зрозуміли, чому Господь створив нас саме такими.

Під час проекту “Кобзар єднає” Ви зазначили, що основне завдання видатного українського поета в тому, щоб відновити нас таких, якими ми повинні бути. Отож, якими ми повинні бути на Ваш погляд? Що ми втратили і чому?

– Ми взагалі живемо серед дивовижних Господніх підказок. Чи ж не відхилив Господь обома Майданами перед нами завісу нашого майбутнього, як він це робив перед ізраїльськими пророками? Чи не сказав нам у цю пору:«Такими, як зараз на Майдані, ви може бути завжди. Але треба лише довіритись закону любові й прагнути добра»? А щоб це сталося, нам треба повернути собі й усьому українському народові ще один заповіт Тараса Шевченка:

– Церква зіграла фантастичну роль під час Майдану. З нею Майдан молився, і завдяки цьому пориву до Бога Майдан молився також із юдеями та мусульманами. Церква служила людям, і в ту страшну ніч на 1 грудня 2013 року пригорнула побитих і поранених, чим відновила свою одвічну суть прихистку, санктуарію. Честь і хвала нашим християнським, юдейським і мусульманським громадам, які зійшли в час Майдану на найвищі духовні висоти!

Проте виконати заповіт Мономаха і «не дати сильним погубити людину» – це в чомусь легше завдання для Церкви, ніж у час агресії з боку іншого народу переконати людей виконати заповіт Христа і «полюбити ворогів своїх». Що означають ці Христові слова в нинішній історичний момент? У мене немає сумніву, що за ними стоїть якась велика правда, але як уникнути примітивних тлумачень, що їх народ слушно не може прийняти як хибні імпульси, що ведуть до зради і поразки? Йдеться про те, щоб утвердити патріотизм народу, що йде від любові, а не від ненависті. Йдеться про те, щоб навчити народ бути хоробрим, не ставши при цьому нелюдом. Увесь цей комплекс проблем і лежить у сфері відповідальності Церкви (ширше – усіх релігійних громад України).

Чи можете Ви охарактеризувати перспективи української Церкви?

– Не один із нас відчуває, що зараз на наших очах відбувається занепад християнської Москви і піднесення християнського Києва. Москва пожинає плоди того, що сперлася на жезл земного Кесаря – та так сильно, що, кажучи мовою пророка Ісаї, той шпичак «увійшов їй у долоню і продірявив її». Дехристиянізація російського народу страхітлива, і Церква, замість того, щоб рятувати його, його ж добиває. Проте піднесення Києва – це лише шанс, яким іще треба скористатися; лише завдання, яке нам іще треба виконати. Поки що кожна Церква намагається освоїтися з цим піднесенням, спираючись на свій давній доктринальний багаж. Натомість Майдани засвідчили: переможним є лише піднесення людського духу. І Церква може стати переможною лише тоді, коли вона стоїть на рівні цього духу.

І, наостанок, поділіться, будь ласка, з нашими читачами порадами, як витримати сучасну ситуацію в Україні? Яким буде Ваш основний меседж для українського громадянина в сучасну епоху?

– Ми, як народ, можемо стати суб’єктами своєї долі й учасниками великого Господнього чуда, яким завжди є духовне вознесення народу. Для цього треба довіритись Божому законові й чинити добро. Але можемо стати й «горохом при дорозі», що його скубатимуть усі подорожні. Для цього треба лише зневіритись та опустити руки. Вибір – за нами…

Автор : Олександр Ярощук