Завдяки киянам, їх дружності, щирості, доброті – вижив Донбас

З пані Тамарою Шевчук (прізвище змінено) ми познайомилися на Андріївському узвозі. Нашу увагу привернула мелодійна українська мова, що належить жінці, яка не так давно залишила Донбас у пошуку ...

Завдяки киянам, їх дружності, щирості, доброті - вижив Донбас

Любов Єремічева

З пані Тамарою Шевчук (прізвище змінено) ми познайомилися на Андріївському узвозі. Нашу увагу привернула мелодійна українська мова, що належить жінці, яка не так давно залишила Донбас у пошуку мирного існування. Замість скиглити і жалітися, вона продовжила свою маленьку справу – виготовлення та продаж прикрас із самоцвітів. Діло це вона робить з любов’ю, щиро, по-доброму, не докоряючи нікому за складнощі життя вимушеного переселенця. В минулому педагог, пані Тамара знайшла себе у створенні краси. Її син, виростаючи у лагідній патріотичній родині, не мав іншого вибору, як продати комп’ютер, спорядитися, і добровільно записатися в армію, захищати власну землю. Про все це ми поспілкувалися із мужньою переселенкою.

Пані Тамаро, як Вас прийняв Київ?

– Київ прийняв дуже гарно. Дуже гарно. Це було минулого літа, коли ми вийшли…. (пані Тамара не втримується від сліз розчулення від спогадів – прим. авт.). Коли ми минулого літа приїхали, вийшли з поїзда, дивлюсь: ходить хлопець з табличкою “волонтер”. Нам сказали: підійміться на другий поверх, там всіх прийняли, зареєстрували, сказали, куди йти. Я прийшла на Фролівську, отримали їжу, яку там нам дали. Кияни – це було щось незвичайне!Під’їжджали автомобілі… Зараз уже стало спокійніше, бо вже притулили всіх вимушених переселенців і налагоджена система. А тоді тільки завдяки киянам, їх дружності, їх щирості, доброті, любові вижив Донбас. Я таке в Донбасі чую про киян – мені так серце болить за це все!.. Бо я пережила їх любов, почула, відчула тут. Коли я прийшла на Фролівську, там стояв натовп людей з Донбасу – з усіх кінців, міст і сіл. Кияни під’їжджали на машинах і з них викладали у віконце цілі клунки, мабуть і вагони, бо я не бачила, речей, продуктів, дитячих колясок, ковдр, речей для школи… Такого я ще ніколи не бачила. Вікно не закривалося. І наші люди, не витримуючи в черзі, підбігали до машин. Деякі не могли витерпіти, може й страх їх туди підштовхував. І хапали це, нагрібали з цих київських машин речі, передавали одне одному. А я стояла біля стіни і мені так соромно за них було. Жінка-киянка підходить до мене і каже: “Тримайте цю кофтинку. Що ж ви не підбігаєте?” (ця кофтина в мене й досі є). Кажу: “Та ні, мені ж тут дадуть, не треба”. Була осінь, і вона мені дала кросівки, а коли я їх взула і почала ходити в них (вже рік в них ходжу), а тоді думаю: чому деякі люди дивляться на мене в метро? А потім виявилося, що ці кросівки коштують три тисячі гривень! Натуральний Адідас. А я педагог, пенсіонер з тисячею гривень – я в очі такі не бачила. І коли я куди не прийду, в Донбас приїхала, на мені такий одяг гарний, хорошої якості, що всі дивляться: де ти так вдяглася? Я кажу: та це ж кияни все, кияни.

Я так розумію, що за рік Ви почали займатися підприємництвом?

– Так. Я відчула в Києві себе вільною громадянкою у вільній країні. Я це відчула конкретно. Це дуже відчутно, коли мене прийняли саме ті “бандери”, про яких кажуть, тепло мені подарували, на Андріївському узвозі – які стоять, торгують народною творчістю, своїми роботами з дерева, з квітів. І саме “бандери” дали мені притулок, вислухали, дали мені місце. Кожен день питали мене: як у Луганську, Тамаро? Це ось такі кияни, ось такі “бандери”. “Бандери”, які любов дарують, які безплатно і до сьогоднішнього дня… Мені в Києві на узвозі ніхто не сказав хоч гривню дати. Я там копійчину заробляю своїми руками, своєю творчістю – ми робимо кольє та інші вироби… Ти бачила. Ніхто в Києві жодного разу не підійшов і сказав: “Що ти тут, жіночко, робиш з Донбасу? Ти така-сяка сепарка, чи хто?”. Коли я кажу: я з Луганська, в мене тільки навпаки – ще краще купують, жаліють мене, обіймають за плечі, і ніхто ніколи не дорікнув і не сказав: хто ти така? Оце такий Київ.

Від чого Вам довелося втікати?

Утікати мені довелося від почуття несвободи, що пригнічує душу, серце… Я за природою не боягузка, але я пережила на п’ятому поверсі “гради” – це страшний звук, протиприродний людському організму, його природі, взагалі людині. Це як рев дикого звіра – він реве, летить, тремтять вікна, і тоді вибух десь за вікнами, у дворі, десь… І кожен день відчуваєш небезпеку смерті, а це природно, бо Бог нам дав жити і це загроза життю. І чоловік відправив двох хлопців – пасинка і сина мого і мене до Києва, а сам залишився зі старенькою мамою. Там навіть не було води… Хлопці вже дорослі, вони тут працюють. Син ось в Нацгвардію пішов…

Розкажіть цю історію свого сина.

– Ми приїхали минулого літа, коли ще стояв Майдан. Він каже: мамо, я приїхав з твердим наміром піти захищати Донбас. Тоді Правий сектор, батальйони “Дніпро”, “Азов” тільки формувалися. Здається, це був червень минулого літа. Він пішов одразу на Майдан, бо не знали куди йти, яка організація, де вона знаходиться. Інтернету не мали, бо залишили дома комп’ютер. Він прийшов на Майдан, там стояв намет з написом “Координатор”. Тоді ще тільки починала формуватися армія, завдяки таким же добрим киянам і волонтерам. Син прийшов, стояв у капцях, шортах і футболці, каже: “Хлопці, де тут в армію записуються?”. Він так і сказав: “Я хочу дім свій визволяти. Хочу записатися в батальйон”(усміхається – прим. авт.). Так скромно стоїть, тихо каже. А я з ним. Він каже: “Відійди, це чоловіча справа”. А я не відходжу. Слухаю і стою. Його питають: звідкіля ви? Він відповів: я з Луганська. Той хлопець з Майдану каже: “А я з Антрациту. В армію хочеш? У такому вигляді? То йди – тобі ще там ковдру дадуть і будеш в капцях воювати”. Син розсердився: “Що це таке? Що ви мені таке кажете? То й добре – я інше місце знайду!”. Ми на Майдані знайшли таку організацію – ходили, ходили, там двері закриті, нам ніхто не відкрив. Син говорить: ” Добре, поїхали додому”. Ми тут пробули чотири місяці, роботи не знайшли. Я тут торгувала на узвозі, хлопці із Західної України мене притулили… Ми поїхали додому. І вже вдома, по комп’ютеру він додзвонився до Києва… Хоча він спочатку телефонував з Луганська, ще коли його не захопили. Йому казали з Києва: підіть в Луганський військкомат. А він був вже захоплений ополченцями! Але вони не знали про ситуацію. А вже коли ми приїхали додому минулого літа, пережили зиму, він у квітні продав комп’ютер за три тисячі і поїхав до Харкова. Там почав шукати військкомат. Прийшов до воєнкома, аби пройти комісію, але його не взяли. Він не сказав мені чому. Каже: довго пояснювати. Згодом він поїхав до Сєвєродонецька. Жив у гуртожитку, намагався бути патрульним чи ще щось робити. Це українська зона, коли дізнавалися, що він з Луганська, не брали. Згодом я поїхала в Київ, а він за мною через два дні. Приїхав він і пішов у військкомат. Його не взяли. Він пішов наступного дня і влаштував скандал: “Пропустіть мене особисто до воєнкома! Я хочу в Нацгвардію!”. А йому кажуть: “Призов закінчився. Чекайте наступного”. “Я не хочу вже чекати! Я знаю, що поки буду чекати, знову не візьмете. Я хочу на прийом до воєнкома!”. Приходить до мене такий щасливий і каже: “Мамо, він мене прийняв. Пішов до комісії і сказав: за моїм особистим проханням, візьміть, нарешті, цього хлопця в армію!”. А комісія вся усміхалася: що це таке за хлопець з Луганська, який радіє, що йде в армію? Він радів. Там була дівчинка, Наталя, волонтерка, познайомила нас з волонтером Іллею. Я з ним зустрічалася, ми здобували сину… Оскільки у нас країна тільки будується, ми все розуміємо, ми дуже любимо Україну свою, нехай нам тяжко всім. Отож, Ілля відслужив, віддав свій наплечник, повчив сина мудростей, в кафе вони посиділи. Згодом він допоміг йому деякі речі здобути. Що ж… Всім тяжко, а що ж вдіяти? Люди добрі й тут допомогли! Така в нас країна.

Молитесь за сина?

– Я і вранці, і ввечері молюсь за нього. Він за себе молиться. Бог нам допомагає. Прошу Його у молитві: “Укріпи його дух, спаси і збережи його. Покеруй ним. Нехай він прийме Твоє керівництво на сьогоднішній день”. І син мені телефонує бадьорим, оптимістичним тоном, ніколи не скиглить: “Мамо, все нормально”. Я кажу: “Плитки немає, що ви там їсте?”. Кожен день мені каже: “Уявляєш, у нас є твердий сир та згущівка!”. А я йому: “Ти ж мені вже два тижні це розповідаєш. Що ж ви там їсте, синку?”. Він: “Люди добрі запрошують, гарячого дають. У нас багаття, ми на ньому кашу варимо”. Зараз вітчим, який його ростить з дванадцяти років, йому говорить: “Солдат повинен бути винахідливим”. Він це розуміє, каже: “Ми винахідливі. Ми вже знайшли тут багато речей, оздобили свій блокпост. У нас уже тут все є, навіть душ”.

Після всього, що пережили, чи вірите, що все буде добре, що повернетеся в своє рідне місто?

– В глибині душі вірю. Вірю. Бо я вірю в Україну. І ніколи не вірю, коли починають пліткувати, бо я приїхала з Донбасу, прийшла на узвіз і моя подруга через рік втратила віру. Подруга, яка мене підбадьорювала, навчила українській мові, яка мені казала, що ми сильні. Вона стоїть така розгублена: “Ось, що в Мукачевому робиться, і там, і там…”. Я кажу: “Припини такі розмови. Україна – єдина. Ми вистоїмо. Донбас відстоїмо, бо мій син в армії”. Це говорить про те, що не тільки мій. Там більша половина Донбасу в цих батальйонах, там найкращі сини Донбасу. Наша країна показала, які в нас люди. Я на собі це відчула. Коли я приїхала, в мене не було ні кружки, ні їжі, ні виделки, нічого не було. Мені все дали. Мені підтримку дали. Мені дали місце, де я можу собі заробити кусень хліба. За всі ці роки, і минулого літа, і цього літа ніхто мені не дорікнув, ніхто поганого слова не сказав. Бо сама людина має поводитися належно, тобто бути вдячною. А якщо я вдячна, то до мене ставляться гарно.

Можливо, якісь випадки бували. Я свідок того, що коли людині дають кашку, тушківочку, молочко, одяг кияни привозять – дуже гарний до речі. А жінка-переселенка каже: “Ви тут такі-сякі, мало даєте!”. Тож відповідно так і до цієї людини будуть ставитися. А кияни у відповідь їй кажуть: “Нічого-нічого, ми Донбас благородству навчимо!”. Це при мені було. Вона ще щось бурчала дівчаткам-волонтеркам: “Ви тут сидите!…” А вони: “Та ми ж безкоштовно сидимо, для вас працюємо”. Мало дали, щось їй не те. А вони говорять: “Нічого-нічого, ми Донбас навчимо благородству”.

Примітка автора: пані Тамара має свою невелику “точку” приблизно посередині Андріївського узвозу, біля підйому на оглядальний майданчик на Лису гору. Ви можете впізнати її за щирістю і бажанням допомогти Вам, а також Ви можете ідентифікувати її за фото, зробленим Громадським Простором. Саме наша увага допоможе таким людям стати на власні ноги і почуватися комфортно, поза своєю рідною “малою батьківщиною” .


Тематика публікації:      

Останні публікації цього розділу:

Культурна євроінтеграція та опір стиранню: про що говорили на Шостому Міжнародному Ярмарку Грантів у Сфері Культури

Безоплатна правова допомога для військових: контакти та ресурси

Як «Молода Просвіта» підтримує громади та переселенців на Івано-Франківщині

Діалог та підтримка: як ГЦ "Нова генерація" зміцнює громади Херсонщини

Євген Глібовицький: ми з вами не в кінці великих потрясінь, а на початку великих відкриттів

Юрій Антощук: працюємо над створенням рекомендацій херсонським громадам та відновленням соціальних зв'язків